інформація від мене чи містера Вайлдера, ми до ваших послуг.
– Мені, мабуть, усе ж доведеться побувати в Голдернесс-холі, – повідомив Голмс. – А зараз, сер, я лише хотів би знати, як ви пояснюєте таємниче зникнення вашого сина.
– Важко сказати, сер.
– Даруйте, якщо торкнуся неприємної для вас теми, але без цього ніяк не можна. Чи не думаєте ви, що до цього причетна герцогиня?
Міністр зволікав із відповіддю.
– Ні, не думаю, – сказав він урешті-решт.
– Тоді саме собою напрошується інше пояснення: можливо, хлопчика викрали, щоб отримати за нього викуп? Таких вимог не було?
– Ні, сер.
– Ще одне запитання, Ваша світлосте. Я знаю, що ви писали синові в день його зникнення.
– Ні, це було напередодні.
– Справді. Але він отримав ваш лист саме того дня?
– Авжеж.
– Чи не було в цьому листі чогось такого, що могло схвилювати його або подати йому ідею втекти?
– Певна річ, ні, сер!
– Лист ви відправили особисто?
За герцога роздратовано відповів секретар:
– Його світлість не має звички персонально надсилати свою кореспонденцію. Цей лист залишили разом із іншими на столі в кабінеті, й усю кореспонденцію я поклав у торбу для пошти.
– Ви впевнені, що серед інших листів був і цей?
– Атож, я його бачив.
– Скільки листів ви написали того дня, Ваша світлосте?
– Чи то двадцять, чи то тридцять. У мене широке листування. Але, мені здається, що ми дещо відхилилися від суті справи.
– Ні, чому ж! – заперечив Голмс.
– Я порадив поліції спрямувати пошуки на південь Франції, – продовжував герцог. – Повторюю: не думаю, щоб герцогиня була здатна підштовхнути сина на такий жахливий вчинок, але він, за своєї завзятості, міг утекти до матері, тим більше, якщо тут не обійшлося без підбурювання та сприяння цього німця. А тепер, докторе Гакстейбл, дозвольте відкланятися.
Я відчував, скільки ще запитань залишається в Голмса, але герцог одразу поклав край розмові. Витончений аристократизм цього вельможі не дозволяв йому вдаватися до балачок про сімейні справи зі сторонньою особою, і він, можливо, боявся, що кожне нове запитання проллє безжалісне світло на старанно затемнені закутки його життя.
Відразу після відходу герцога й містера Вайлдера мій приятель зі звичним для нього завзяттям узявся до праці.
Ретельний огляд кімнати хлопчика нічого не дав, крім остаточної впевненості в тому, що він міг утекти лише у вікно. У кімнаті вчителя-німця серед його речей також не знайшлося нових доказів. Плющ під вікном не витримав його ваги, і, посвітивши ліхтариком на галявину, ми побачили там глибокі відбитки підборів. Прим’ята трава – ось єдине, що свідчило про цю незбагненну нічну втечу.
Шерлок Голмс пішов, залишивши мене самого, і повернувся лише по одинадцятій.
