побачення, малюче! Ти дивно вступив у життя. Я хотів би поговорити з вами віч-на-віч, няню.
Він відвів місіс Мезон набік і про щось серйозно розмовляв із нею. Я розчув лише останнє речення:
– Сподіваюся, вам уже недовго доведеться боятися!
Няня, мовчазна та стримана жінка, вийшла разом із своїм вихованцем.
– Що це за жінка? – спитав Голмс.
– Вона не надто привітна, як бачите, але має золоте серце. Обожнює дитину…
– Вона вам подобається, Джекі?
Голмс раптом обернувся до хлопчика, виразне обличчя підлітка потемніло, і він похитав головою.
– Джекі дуже суворий, – усміхнувся Ферґюсон, обіймаючи сина. – На щастя, я належу до числа його симпатій.
Хлопчик притиснувся до батька.
– Іди, маленький Джекі, – відпустив сина батько.
Він люблячими очима стежив за підлітком, поки той не зник за дверима.
– Зараз я відчуваю, містере Голмс, – сказав господар, – що марно потурбував вас! Що ви можете вдіяти в усьому цьому? З вашої точки зору це, ймовірно, винятково складна та делікатна справа.
– Безумовно, – сказав мій товариш. – Але складність ніколи не відлякувала мене. Фактично, я розгадав справу ще до того, як ми залишили наше помешкання. Мені залишалося лише підкріпити свої висновки за допомогою спостережень.
Ферґюсон помацав рукою чоло.
– Заради Бога, містере Голмс, – мовив він хрипко, – якщо бачите правду в усьому цьому жахітті, чому ж мовчите. Що мені робити?!
– Звісно, я маю пояснити. Але чи не хочете ви дозволити мені діяти по-своєму? Скажіть, Ватсоне, леді Ферґюсон у змозі прийняти нас?
– Вона хвора, але цілком притомна.
– Гаразд. Можемо з’ясувати все лише в її присутності. Ходімо до неї.
– Але ж вона не хоче мене бачити! – вигукнув Ферґюсон.
– Ні, вона хоче! – впевнено заперечив Голмс.
Він написав кілька рядків на аркуші паперу.
– Ватсоне, ви вже були там. Не хочете передати леді цю записку?
Я знову піднявся нагору та вручив записку Долорес, котра боязко прочинила двері.
Я почув у кімнаті зойк, вигуки радощів і здивування. Долорес визирнула.
– Вона згодна. Нехай приходять, – сказала вона.
Я закликав Ферґюсона та Голмса. Коли ми увійшли, Ферґюсон зробив крок у напрямку до дружини, але вона, піднявшись на ліжку, простягла руки, буцімто відштовхуючи чоловіка. Він опустився в крісло. Голмс сів поруч із ним, леді здивовано дивилася на нього.
– Мені здається, ми можемо обійтися й без Долорес, – зауважив Голмс. – О, звісно, якщо ви наполягаєте, щоб вона залишилася, – то не бачу ніяких перешкод до цього… Отже, містере Ферґюсон, я людина ділова, і мої методи – короткі та прямі. Швидка операція – найменш болюча! Дозвольте почати з приємного. Ваша дружина – гідна жінка!
Ферґюсон схопився з радісним
