ж, у мачух таке трапляється. Так би мовити, фантомні ревнощі. Леді ревнива за своєю натурою?
– О, так! Вона дуже ревнива – усією силою свого гарячого південного кохання.
– Але хлопчик… Йому, здається, п’ятнадцять років? Імовірно, він розумово дуже розвинений, хоча тіло його й покалічене. Як він пояснює її витівки?
– Ніяк. Каже, що не давав їй жодного приводу.
– А раніше вони були друзями?
– Ні. Вони ніколи не любили один одного.
– Кажете, він дуже прив’язаний до вас?
– Немає в світі іншого такого ж відданого сина. Моє життя – його життя…
Голмс знову зазначив щось у своєму нотатнику. Якийсь час він мовчав у задумі.
– Без сумніву, ви до другого вашого шлюбу були неабиякими друзями з вашим сином. Ви були дуже близькі, еге ж?
– Дуже!
– І лагідний хлопчик, імовірно, гаряче шанував пам’ять про свою матір?
– Ще б пак!
– Дуже, дуже цікавий характер. А ось іще один цікавий для мене момент: дивні витівки леді щодо свого малюка та до вашого сина відбувалися одночасно?
– У першому випадку – так. Вона наче знавісніла й зірвала свою лють на обох. А в другому випадку постраждав лише Джек. Місіс Мезон ні на що не скаржилася.
– Це, звісно, ускладнює справу…
– Я не зовсім розумію вас, містере Голмс!
– Можливо. Просто створюю попередню теорію та чекаю, поки час дасть мені в руки нові факти. Це кепська звичка, містере Ферґюсон, але людська природа слабка. Боюся, ваш приятель повідомив вам перебільшену оцінку моїх наукових методів. Поки що скажу лише, що ваша справа не здається мені нерозв’язною й що ви можете чекати нас у себе завтра.
Був сірий туманний листопадовий вечір, коли ми, залишивши свої речі в містечку, підходили до старовинної ізольованої ферми, в якій жив Ферґюсон. Сам господар чекав нас у великій центральній залі. У стародавньому каміні палав вогонь… На стінах висіла старовинна зброя. Раптом Голмс обернувся.
– Ого, – сказав він, – а це що таке?
У корзині в кутку лежав собака. Він повільно встав і підійшов до свого господаря. Тварина ступала з важкістю. Її задні лапи рухалися якось дивно, а хвіст був опущений униз. Вона лизнула руку містера Ферґюсона.
– Що ж це таке, містере Ферґюсон?
– Собака!
– А що з ним?
– Це загадка навіть для ветеринара. Щось на кшталт паралічу… Якийсь дивний менінгіт, пояснив лікар.
Темні очі собаки зупинилися на нас. Він, безумовно, розумів, що розмова – про нього.
– І це сталося раптово?
– За одну ніч!
– Давно?
– Десь місяців чотири тому.
– Дуже цікаво. Дуже показово…
– Що ви бачите в цьому, містере Голмс?
– Підтвердження своїх думок!
– Змилуйся, Господи, про що ви думаєте, містере Голмс? Можливо, усе це для вас – лише
