на них, я подумав, що Ферґюсонові нелегко було б проникнути в кімнату своєї дружини силою. Дівчина витягнула ключа з кишені, і важкі дубові стулки рипнули на петлях. Я увійшов, і покоївка шпарко замкнула за мною двері.
Без сумніву, жінку, котра лежала на ліжку, била пропасниця. Вона, здавалося, перебувала в напівпритомному стані, та коли я увійшов, підняла на мене свої прекрасні, але змучені очі. Побачивши незнайомця, жінка, либонь, заспокоїлася й опустилася на подушки.
Я підійшов до хворої, сказав кілька підбадьорливих слів. Вона не рухалася, поки я перевіряв пульс і міряв температуру. У мене склалося враження, що її недугу викликало сильне нервове потрясіння.
– Вона лежить так уже цілий день, навіть два дні. Боюся, що вона помре! – зронила покоївка.
Жінка обернула до мене своє розпашіле гарне обличчя. – Де мій чоловік?
– Він унизу й хотів би вас бачити.
– Не хочу його бачити! Не бажаю.
Здавалося, вона починає марити.
– Злий дух! Що маю робити з цим бісом?
– Чи не можу я чимось допомогти?
– Ні! Ніхто не може мені допомогти! Все скінчено… Все згинуло… Що б я не робила, усе згинуло…
У цієї жінки була дивна фантазія. Я ніяк не міг уявити собі милого Боба Ферґюсона нечистою силою.
– Ваш чоловік палко кохає вас, – сказав я. – Він дуже непокоїться через те, що трапилося.
Красуня знову зупинила на мені свій погляд.
– Він кохає мене! Ага!.. А хіба я його не люблю? Я приношу себе в жертву, щоб не розбити йому серце. Ось як я його кохаю. А він міг подумати, міг сказати про мене таке…
– Він такий нещасний. Але він не може зрозуміти!
– Він не може зрозуміти? А мав би повірити!
– Не хочете побачитися з ним? – знову поцікавився я.
– Ні, ні. Не можу забути його жахливих слів! І його погляду. Не хочу бачити його. А тепер ідіть… Ви нічого не можете для мене зробити. Скажіть йому лише одне: я хочу бачити свою дитину! Маю на це право. Це – єдине, що маю йому сказати.
Жінка обернула голову до стіни та замовкла.
Я повернувся вниз, до вітальні, де біля каміну сиділи Голмс і Ферґюсон. Останній похмуро вислухав мій звіт про візит до його дружини.
– Як я можу доручити їй дитину? – заламав він руки. – Звідки можу знати, чи не опанує чи нею знову цей дивний імпульс? Як можу забути, що бачив дитячу кров на її губах?
Він сіпнувся.
– Дитина в безпеці в місіс Мезон. І має залишитися там. Елегантна покоївка принесла нам чай. Коли вона подавала його, двері знову відчинилися й до кімнати увійшов хлопчик із блідим обличчям, світлим волоссям та яскравими синіми очима, що блиснули хвилюванням і радістю, коли зупинялися на обличчі батька. Підліток підбіг до нього й обійняв із поривом люблячої жінки.
– О, татку, – закричав він. – Я не знав, що ти вже тут. Я б поїхав зустрічати тебе. Я такий радий тебе бачити!..
Ферґюсон м’яко звільнився з обіймів сина, які, мабуть,
