Україні прифронтових територіях Сходу ця частка складала у 2017 році 56%, на Півдні – 65%. Питома вага тих, хто не погоджувався визнавати Голодомор геноцидом або вагався з відповіддю, складала на Сході 27% і 17%, на Півдні – 22% і 13%195.
З одного боку, можна констатувати очевидний успіх в просуванні і поширенні «геноцидної» версії події. Водночас не можна не помітити важливих «нюансів». Відмінності у ставленні до офіційної, освяченої законом версії подій 1932—1933 років, й надалі збігаються з певними регіональними особливостями. Не можна не помітити й того, що в опитуванні не брали участі мешканці анексованого Криму та частини Донецької і Луганської областей – саме тих регіонів, які завжди «псували картину».
Що ж до питання: наскільки респонденти, як ті, які підтримують формулу «Голодомор = геноцид», так і ті, що її не підтримують, поінформовані про те, що означає сам термін «геноцид», залишається поза межами нашого обговорення.
Глава 3
Голодомор і міжнародна політика
Перші спроби. – «Західний вектор». – Російський вектор
Перша спроба інтернаціоналізації проблеми голоду 1932—1933 років припадає на середину 1930-х років, коли політичні та громадські організації української еміграції та західноукраїнських земель, окремі діячі і організації Заходу намагалися привернути увагу світу до того, що відбувається в Україні та організувати допомогу голодуючим196. Як вже згадувалося, ці спроби було заблоковано урядовими структурами СРСР, які не визнавали самого факту голоду, державами, не зацікавленими у погіршенні стосунків з Радянським Союзом, та радянофілами з числа громадських, політичних діячів й інтелектуалів Заходу.
«Другий раунд» спроб надати проблемі голоду 1932—1933 років міжнародного розголосу припадає на другу половину 1980-х років. Його перебіг та результати відомі: інтенсивні зусилля української діаспори Північної Америки, злагоджені контрзаходи радянських ідеологічних структур та спецслужб назовні, замовчування всередині країни, початок публічних і наукових дискусій на Заході та експорт цих дискусій в «материкову» Україну. Проблема стала відомою «широкій громадськості» і перетворилася на предмет дослідження авторитетних науковців Заходу. Саме з-поза меж СРСР тема у вигляді готових інтерпретаційних форм і пояснювальних схем перейшла кордон, стала предметом наукових і суспільних дебатів, складовою політико-ідеологічних практик всередині країни.
Третій етап припадає на 1990-ті – початок 2000-х років. Всередині цього проміжку можна виділити приблизно три мало пов’язаних між собою епізоди: досить мляву спробу інтернаціоналізувати проблему на початку 1990-х, зокрема в 60-ту річницю трагедії (1993); більш активну спробу вивести питання на рівень міжнародних організацій та інститутів влади окремих країн світу (ООН, Сенат і Конгрес США) на початку 2000-х (70-та річниця); і, нарешті, наймасштабнішу і найголоснішу міжнародну кампанію 2007—2009 років, коли її очолив
Динаміка ставлення до Голодомору, листопад 2017, http://ratinggroup.ua/ research/ukraine/dinamika_otnosheniya_k_golodomoru_noyabr_2017.html (дата звернення 30 грудня 2017 р.).
Ця тема висвітлювалася в уже згадуваній доповіді Конгресові США та в деяких наукових розвідках. Див.:
