«крайслер-імперіал» із закордонними номерами, і приємний, з сивою борідкою, добродій у картатому кепі й сірому дорожньому вбранні, ласкаво пригальмувавши, запросив їх сідати. Говорив доброю українською, зрештою, теж передвоєнного зразка, з чого Немирич відразу зробив висновок, що добродій у кепі – емігрант.
– Я є громадянин Швайцарії, доктор медицини Попель, – відрекомендувався дідусь, коли вони рушили, – приватна лічниця в Люцерні, кантон Байонн.
– Штундера, – повідомив Немирич.
– Немирич, – повідомив Штундера.
– Дуже мені приємно їхати з такими славними поетами, – ґречно ошелешив доктор Попель.
– Ви щось чули про нас? – Юрко, що сидів попереду, розвернувся до нього всім тілом.
– Ми знаємо, що діється в Україні, – начебто пояснив доктор.
– Тоді дайте щось закурити, бо в нас закінчилися, – висунувся ззаду Гриць.
– То прошу дуже, – і дві пачки винятково смачних сигарет «ґолуаз», випірнувши з магнатської кишені пана Попеля й на мить затримавшись у його правій руці, перелетіли до дірявих кишень мандрівних поетів.
– Куримо спочатку твої, діставай, – розпорядився Немирич, але Гриць показав йому фігу, внаслідок чого обидва закурили зі своїх пачок.
– Пане Попель, а ви часом не агент ЦРУ? – поцікавився Юрко.
– Я є лікар-психіатр, пане Штундеро.
– Я – Немирич.
– О, перепрошую, пане Немирич.
– Я не Ненемирич, а Немирич.
– Ще раз перепрошую.
– То він так жартує, – з’ясував Гриць, – не звертайте уваги. Ви цим автом їдете із самої Швейцарії?
– Нє, що ви. Лишень зі Львова. Я купив його собі у Львові.
– Гарне авто, – похвалив Гриць.
– Дякую, мені так само подобається. Трохи старе.
– Пане Попель, а ви могли б нам зробити запрошення у Швейцарію? – поцікавився Юрко.
– У тому нема великої потреби, – сказав доктор.
– Ви хотіли сказати, «в тому нема великої складності»? – спробував виправити Гриць.
– Нє, я хотів сказати, що вам ліпше поїхати до Америки. Я можу вам зробити запрошення до Америки.
– Пане Попель, – це моя друга книжечка. Я надписав її для вас, – Юрко аж уклонився.
– О, дуже сердечно дякую. «Втеча в Єгипет»? Гарна назва, десь я чув про неї. А вашу книжку я маю, – обернувшись, повідомив Грицькові.
– Це мене тішить, бо в мене ще не вийшло жодної книжки.
– Овва! То я маю не вашу книжку?
– Певне, що ні.
– То я сподіваюся, що буду мати вашу книжку.
– Я подарую вам свій рукопис. У мене тут є примірник. Прошу.
– О, з великою приємністю. Мушу вам віддячити. Маєте десять долярів. То не замало?
– Гадаю,
