Джойса ви знали?
– Я читав його. Справив на мене величезне вражіння в роки моєї молодости.
– Ви його читали англійською?
– Французькою, потім другий раз німецькою.
– А чи відомий у вас у Швейцарії такий поет, як Антонич?
– Малкович?
– Ні, Антонич, Богдан-Ігор Антонич, такий поет?
– Знаєте, перший раз чую, але обов’язково пошукаю за його книжкою. То є ваш товариш?
– Так. Йому двадцять сім років.
– О, то ще дуже молодий. Певно, тому я не знаю.
– Грицю, ти що замовк? Спиш? – Юрко подивився на заднє сидіння.
Але Гриць не спав. Він саме заходився відкривати бляшанку з пивом, яку надибав у салоні «крайслера».
– Перепрошую, забув вам запропонувати, – сказав доктор, видобуваючи ще одну банку і простягаючи її Юркові. – «Байєр». Може, ви хочете що-небудь з’їсти? Я маю тут канапки з шинкою і ементальським сиром, трохи чіпсів, крекерсів, помідорову пасту, салямі, помаранчевий джус…
– Дуже смачно. І все це ви тарабаните аж зі Швейцарії? – поцікавився Гриць за хвилину, пережовуючи й ковтаючи шмат якнайніжнішої рум’яної шинки.
– Та де, що ви. То родина у Львові так мене напакувала в дорогу. Кажуть, у Чортополі нема що їсти.
– Маєте добру родину, – резюмував Немирич. – А в Чортополі поселяєтеся в готелі?
– У Чортополі так само маю родину. Певно, що буду жити в них. Здається, правда, що вони вже всі повмирали.
– Зрозуміло. Зверніть увагу на той мальовничий камінь, що навис над дорогою, – показав Гриць.
– Писана Скала, – цілком правильно назвав доктор.
– Саме так! То ви знаєте ці місця? – звів догори брови Юрко.
– Прецінь я тут народився.
– Он воно що! Тоді ви мусите знати, де в Чортополі площа Ринок, – здогадався Гриць.
– Як не знати, коли там проминуло моє дитинство. Мій тато мав на площі Ринок аптеку. Я часто бавився там у задніх покоях, де було повно ліків у пачках, реторти з якимись ріжнокольоровими плинами, старі терези, мушлі, екзотичні сухі рослини, зібрані за літо в горах, астролябії, заспиртовані саламандри й гадюки, срібні перстені, книжки латиною, градусники. Я залазив на само дно цього світу, в якому було так тихо і спокійно, і наслухав, як іноді озивався дзвоник при вхідних дверях, приходив відвідувач, я чув, як за дверима тато говорить із ним, то були переважно прості гуцули, котрі не розумілися на фармакопеї, потім я чув, як ратушевий годинник вибиває черговий квадранс, і я мріяв пробути там ціле життя, в тих покоях, заставлених вагами й бронзовими свічниками, заповнених грілками, клізмами, шприцами…
– Презервативами, – нагло втрутився Немирич.
– Не пригадую, чи й презервативами також, – знизав плечима доктор Попель. – Певно, гуцули ними не користувалися. А ви маєте проблеми з презервативами?
– Позаяк ми їдемо на свято Воскресаючого Духу, то маємо, – щиро сказав Штундера. – Там, знаєте, буде повно гарних незнайомих дівчаток.
