Микола Хвильовий, А. Річицький та ін. За суттю вона була й не зовсім колаборацією, бо ці діячі вірили, що будують ліву незалежну Україну;
2) колаборація за свідомим вибором окупанта як свого ідейного союзника. Остання в Україні мала масовий характер і охопила передусім непартійну масу пересічного загалу, який мислив категоріями «єдиної неділимої».
Українська революція 1917—1921 рр. не лише започаткувала українську державу новітнього часу, а й у ширшому сенсі стала каменем спотикання для поширення російської національної ідеї за межі території колишньої Російської імперії. Ідея українського світу, спроба утворення державного організму на українських етнічних територіях, які реально ледь чи вдвічі перевищують сучасну українську державу, змусили росіян відмовитися від бажання приєднати Боспор і Дарданелли зі Стамбулом до своєї імперії, до домінації на Балканах. Українське військо і повстанські загони зупинили наступ Червоних військ на Європу в 1919—1920 рр.
Українська ідея поклала початок відродженню Кубані, українського населення Вороніжчини і Стародубщини, українців Далекого Сходу, які намагалися утворити далекосхідну українську республіку і навіть Китай, де в Харбіні діяли потужні українські культурно-громадські установи. Кубанці воювали в Збройних силах УНР, постали вищі й середні українські заклади в Катеринодарі та інших станицях, із Вороніжчини походив один з найкращих поетів розстріляного відродження – Євген Плужник. Частиною України були Ростов-на-Дону і Таганрог, а також Берестейщина. Проте доба деукраїнізації і шаленого наступу російського шовінізму в 20—30-х роках ХХ ст. зробили свою справу, ліквідувавши український національний спротив у межах російської держави.
Досі живучими є рудименти української партійної полеміки 20-х років ХХ ст., коли кожна зі сторін ідейного конфлікту намагалася довести свою більшу відданість ідеї незалежної України88. Колишні гетьманці та консерватори доводили винятково своє право говорити про українську державність, відмовляючи в цьому республіканцям (уенерівцям) як нібито лише федералістам, що не сприймали самостійницької ідеї. Багато для цього зробив В’ячеслав Липинський, котрий своїм талановитим словом намагався шукати союзників у «ворожому таборі», але не бажаючи цього, поширив переконання, що всі прихильники республіки були лише федералістами, а тому й зазнала поразки визвольна боротьба українського народу. Лідери ж бо революції – М. Грушевський, С. Петлюра та В. Винниченко – були противниками власної держави.
Натомість республіканці (М. Славинський, П. Чижевський, П. Христюк) підкреслювали національно неукраїнський характер гетьманської держави. Вони твердили, що вона була малоросійським конструктом, і, по суті, творили союзну з Росією спільну
