центром інтенсивної терапії, який також називають ПЦІТ). Там за ним доглядали тендітні медсестри з Філіппін. Як я згодом дізналася, вони часто працюють у ПЦІТ із великими чоловіками, зріст яких понад сто вісімдесят п’ять сантиметрів, зокрема з тими, які лікують себе наркотиками та алкоголем. Часто ці пацієнти дуже хворі й жорстокі, але медсестри-філіппінки кажуть мені, що на них нападають набагато рідше, ніж на медбратів.
– Користувачі послуг вбачають у нас меншу загрозу, тому вони не бояться. Значною мірою хворобу провокує страх. Іноді медбратам доводиться викликати нас, коли в них дуже жорстокий або агресивний користувач послуг, щоб ми його заспокоїли.
Не схоже, щоб Дерек боявся. Але в нього на подушці лежить товста Біблія, і він торкається її рукою, коли я заходжу.
– Вітаю! Я Крісті, – кажу, опинившись у палаті.
Усередині є все необхідне: вбудований гардероб, комод, ліжко і крісло. У кріслі навпроти Дерека сидить іще один чоловік.
– Вітаю! Я – Вік, лікар психіатричного відділення.
Він устає, і я тисну йому руку. Дерек продовжує сидіти, але киває мені головою.
– Дереку, мені потрібно виміряти ваш кров’яний тиск. Ви не проти?
Я бачу прилад за дверима і тягнуся до нього рукою.
– Проти, – каже він.
Вік сідає.
– Дереку, Крісті сьогодні працює перший день. Вона вчиться на медсестру і прийшла сюди, щоб допомогти. Вона хоче перевірити ваші фізичні показники так само, як ми перевіряємо їх щодня. Швидкий огляд: учора ввечері ваш тиск був трохи зависоким.
Без жодного попередження Дерек встає і стискає кулаки.
Він верещить:
– Вони хочуть мене викрасти! Вийняти душу через ніздрі або через очниці! Вони виїдять мої очі і витягнуть мозок через череп, а потім просвердлять отвір у шиї, просунуть крізь горло вішак і підважуватимуть гачками рештки, поки все не вилізе! Після цього вони змінять мої нейрони! Перепрограмують їх! Виллють кислоту на клітини мозку і розплавлять їх! Коли вони вставлять мозок на місце, я стану таким, як вони!
Вік і далі сидить у кріслі.
– Гаразд, Дереку, вам нічого не загрожує. Я поряд.
Він киває на двері, і я повільно виходжу, натомість у палату вбігають інші медпрацівники. З порога я бачу, як вони несподівано оточують Дерека, а той кричить чимраз голосніше. Я відчуваю, як мені на очі накочуються сльози, стікаючи по обличчю. Через мене йому стало гірше, а не краще. Мабуть, я сказала або зробила щось не те. До того, як я прийшла, усе було нормально.
Сью сміється:
– Річ не в тобі. Дерек дуже хворий і, на жаль, непередбачуваний, як і всі наші пацієнти. Вік чудовий, але іноді нам не вдається розрядити ситуацію, тоді доводиться стримувати хворих або вводити їм снодійне.
Вона дає мені чай.
– Бідолашний Дерек. Удома на нього не раз нападали.
