Тому я влаштувалася в організацію «Волонтери громадської служби». З усіх благодійних організацій, які мені вдалося знайти, лише вони приймали з шістнадцяти (а не з вісімнадцяти!) років і забезпечували житлом. Мене відправили в соціальний центр, підпорядкований товариству Spastics (зараз воно називається Scope), і я отримувала там 20 фунтів кишенькових грошей за те, що доглядала дорослих людей із серйозними фізичними вадами, допомагаючи їм користуватися туалетом, їсти і вдягатись. Тоді я вперше відчула, що роблю щось важливе і корисне. Я почала їсти м’ясо, поголила голову і призвичаїлася купувати одяг у комісійних магазинах, а всі гроші витрачала на сидр і тютюн. У мене не було нічого, але я була безмежно щаслива. Тоді я вперше опинилась у середовищі медсестер. Я дивилася на досвідчених сестер милосердя так пильно, як хвора дитина дивиться на своїх батьків. Я не відводила від них погляду. Я не могла описати ні їхню працю, ні їхню професію.
– Тобі слід стати медсестрою, – сказала одна з них. – Тоді ти матимеш і стипендію, і житло.
Я пішла в місцеву бібліотеку і побачила там багатьох таких самих «шукачів», як і я сама. Іще школяркою я часто відвідувала шкільну бібліотеку й бібліотеку Стівеніджа. Але це була не просто книгозбірня – це було святилище. Там спав безхатько, і бібліотекарі його не зачіпали. Чоловік, у якого на шиї висіла табличка з написом про те, що в нього аутизм і він готовий допомогти читачам, діставав із верхньої полиці книжку для жінки на інвалідному візку. Малі діти бігали, де їм заманеться, а підлітки збирались у гурти і сміялися.
Я дізналася про Мері Сікол, що, як і Флоренс Найтінгейл, доглядала солдатів під час Кримської війни. Вона вчилася робити уколи на ляльках, а потім перейшла на домашніх тварин і зрештою почала допомагати людям. Я ніколи раніше не задумувалася про те, щоб стати медсестрою, але тепер пригадувала: ми з братом навмисне витягували наповнювач із м’яких іграшок і відривали скляні очі лялькам, щоб я могла їх полагодити. Я згадала, як мої однокласники в початковій школі ставали в чергу, щоб пройти перевірку на анемію. Мабуть, я вихвалялася перед ними своїми фаховими знаннями перед тим, як зібрати їх біля школи і, відтягуючи їм по черзі повіки, визначити, чи потрібно їм їсти печінку і цибулю. А ще я згадала, що мої друзі постійно зверталися до мене, скаржачись на біль у горлі, і я обережно натискала їм на шию, як на клавіші кларнета, й визначала діагноз: запалення лімфовузлів.
У книгах було мало інформації про вимоги до медсестер і про те, з чого потрібно починати, тому я сумнівалась у своїх силах. Я дізналася, що сестринська справа давніша за книги з історії. Один із перших письмових текстів про цю професію – Чарака-самхіта – написаний в Індії приблизно в І ст. до н. е. У ньому йдеться про те, що медсестри повинні бути милосердними до всіх.
Сестринська справа має тісні зв’язки з ісламом. На початку VII ст. ревні мусульмани ставали доглядальниками хворих і немічних людей. Кажуть, що перша професійна медсестра в історії ісламу
