чулися суперечки і цокіт підборів або гучна музика. Ми всі курили, здебільшого цигарки, але запах марихуани був таким собі тихим фоновим шумом, на який з часом перестаєш звертати увагу. Ми переходили з однієї кімнати в іншу, як одна комуна, і ніколи не замикали двері. У моїй кімнаті над ліжком висів плакат з анатомічними кресленнями камер серця, виконаний да Вінчі. Ще там була полиця з підручниками із сестринської справи і пошарпаними романами, а біля ліжка стояв стос книг із філософії. Крім цього, там був чайник, батарея, яку не можна було прикрутити, щоб вона менше гріла, і вікно, яке не відчинялось. А ще в нас був умивальник, який ми використовували не лише для того, щоб умиватись, але й для того, щоб мити чашки, струшувати попіл, блювати, а протягом кількох тижнів, коли туалети були зачинені, навіть пісяти. Для більшості тих, хто там жив, гуртожиток видавався доволі скромним. Проте для мене після стількох місяців у соціальному центрі, а перед тим на квартирі з хлопцем і його сусідами, – це був рай.
Хай там як, а перша ніч завжди найгірша. Я нічого не знала про свої майбутні обов’язки і почала шкодувати, що не розпитала детальніше в медсестер, які заохочували мене подати сюди документи. Я страшенно боялася невдачі й того, як на мене дивитимуться батьки, коли я заявлю їм про чергову зміну своїх планів. Вони й так були шоковані моїм рішенням стати медсестрою, мій тато навіть засміявся вголос. І хоча я працювала доглядальницею, вони й далі сприймали мене як бунтівного підлітка, який дбає тільки про себе. Думка про те, що я присвячу себе добрій справі, здавалася їм нереалістичною.
Я не спала всю ніч і слухала, як моя найближча сусідка сперечалася зі своїм хлопцем – похмурим і дратівливим охоронцем, який, схоже, жив із нею всупереч усім правилам. Навіть після того як вони замовкли, я не могла заснути. Мене гризли сумніви. Я знала, що принаймні на перших етапах у нас будуть теоретичні заняття, тому я нікого ненароком не вб’ю і мені не доведеться мити пеніс старому чоловікові або переживати інші жахи. Але мене огортала тривога. А коли я пішла тієї ночі в туалет, один на весь поверх, то побачила там приклеєну до дверей використану прокладку. Мене ледь не знудило. Це було не просто гидко – у ту мить я пригадала, що в мене паморочиться в голові від вигляду крові.
Моя вразлива натура проявилася наступного ранку, коли ми проходили медогляд. У нас усіх брали кров на аналіз.
– Для вашої особової справи, – заявила флеботоміст, – на той випадок, якщо ви вколетеся голкою і заразитеся ВІЛом. Ми зможемо дізнатися, чи були ви до цього ВІЛ-позитивними.
Це був 1994 рік, коли ширився страх і неправдива інформація про ВІЛ. Флеботоміст наклала мені на руку джгут.
– Ти вчишся на медсестру чи на лікаря? – запитала вона.
Я подивилася на голку, а потім на те, як кров наповнює трубку, і раптом у мене перед очима все попливло. Її голос звучав віддалено.
– Крісті. Крісті!
Коли я опритомніла, то зрозуміла, що лежу
