і б’ється рівномірно.
З моєю допомогою і з допомогою санітара Бетті повільно сідає на візочок, і я підводжу її, вкриваю її тонкі плечі якомога щільніше ковдрою, а на обличчя накладаю нереверсивну кисневу маску – внизу в неї м’який мішечок, який підтримує високу концентрацію кисню. Кисень може бути небезпечним під час лікування серцевого нападу, тому що він стискає й без того звужені судини. Але в критичних випадках кисень незамінний. Також він допомагає під час похмілля. Проте кисень неприємний на запах і пересушує слизові оболонки, а маска на обличчі заважає дивитися, посилюючи страх.
Я намагаюся заспокоїти Бетті:
– Так вам буде зручніше.
Я йду поруч, поки санітар везе її в палату, і думаю про те, як лікарняні «артерії» схожі на кровоносні; найменші затори змушують нас зупинятись і завмирати на місці, поки нас не пропустять уперед.
Помилкові уявлення про артерії і вени побутували завжди. У II ст. н. е. Гален – грецький біолог і філософ, який спеціалізувався на медицині (він був хірургом гладіаторів), – сказав: «По всьому тілу тваринні артерії переплітаються з венами, а вени – з артеріями». Раніше вважали, що у венах перебуває природний дух, а в артеріях – тваринний. У середньовіччі переважала думка, що артерії переносять духовну кров – життєву силу. Відтоді ми дізналися надзвичайно багато про артерії, але в історії завжди можна знайти дещицю правди. Вивчаючи артерії, Гален дійшов висновку, який і досі залишається актуальним: «Пожива корисна для всіх частин тіла тварини».
Далі по коридору, праворуч від нас, розміщений лікарняний кінотеатр, у якому демонструють найновіші фільми для пацієнтів та їхніх рідних (вочевидь, для працівників також, але я ніколи не чула, щоб у когось із медперсоналу був час туди ходити). Благодійна організація оплачує спеціальне місце для медсестри, щоб вона могла заспокоїти пацієнтів або допомогти в разі надзвичайної ситуації. За кінотеатром розташована клініка репродуктивного здоров’я (там завжди багато народу, вільних місць для сидіння немає). Ми з Бетті йдемо далі, повз амбулаторію, де зібрався натовп навколо чоловіка в інвалідному візку. Той сидить із незапаленою сигаретою в роті і ще однією за вухом та голосно лається. У нього за спиною на стійці для крапельниці підвішено великий циліндр. Піниста прозора рідина стікає з нього в тонку білу трубку, схожу на пуповину, під᾿єднану до верхньої частини грудної клітки.
– Майже прийшли, – кажу я.
Ці люди, цей хаос – духовна кров лікарні.
Розгалужені тонкі «артерії» і «вени», що ведуть до центру, – відділення невідкладної допомоги.
Відділення невідкладної допомоги лякає. Воно нагадує нам, що життя крихке, – а що може бути страшнішим? Воно вчить нас, що ми вразливі і, незважаючи на всі наші зусилля, не зможемо передбачити, хто перечепиться об бордюр і зазнає катастрофічного крововиливу в мозок; у кого обвалиться стеля, спричинивши травматичну ампутацію кінцівки, перелом шиї або спини, смертельну втрату крові; хто проживе шістдесят років у шлюбі,
