він усього лише впав з велосипеда. Це абсолютно нормально.
– Але таке враження, що Джек втратив свідомість. Він сказав, що йому стало не по собі.
– Він просто втратив концентрацію. Новий досвід, ще треба чимало практикуватися.
Це не переконало Анну. Вона подала мені тарілку, я поніс її Джекові.
То була єдина страва, яку готував мій тато. Умів робити всю хатню роботу, але готувати так і не навчився. Коли мама прибирала офіси в Сіті, він готував мені на вечерю сирні тости. Знав, як саме їх треба готувати. Трішки підрум’янити скибочки хліба, а щойно вони вистрибнуть із тостера, помазати їх маслом, потім додати пасту, а далі шматочки сиру. Він завжди ставив їх у мікрохвильову піч рівно на тридцять секунд, але стояв, нагнувшись над довгим столом, і чекав на ідеальний момент, перш ніж сир почне покриватися бульбашками. Після смерті мами я сам готував йому особливий сирний тост. Він умощувався мовчки за стіл, мамина серветка-підкладка під тарілку та прибори лежали поруч. Він плакав щовечора, і все, що я міг для нього зробити, це приготувати вечерю, як те завжди робила мама.
– Дякую, красо моя, – відказував він, коли я ставив йому тарілку. Так він завжди звертався. З друзями чи на «Вест Гемі» тато мене завжди називав «красунчику» чи «синку», але коли ми лишались наодинці, кликав «краса моя».
Отже, це все, що я робив, усе, що міг зробити. Протягом року готував татові його улюблену заморожену піцу та млинці, пироги-напівфабрикати. Коли по п’ятницях батько приходив після зміни, його улюблене частування вже чекало на нього: дві порції особливого сирного тоста і кетчуп на додачу.
Я дивився, а Джек жував тости – кетчуп навколо рота. Він усе дивився результати матчів і повторював назви команд. Іноді я впізнавав у ньому тата. Те, як він уважно й зосереджено їв, як повертав голову вбік, коли щось слухав, ніби недочував.
Іноді я мріяв і уявляв їх разом. Як тато садовитиме Джека собі на живіт, як мене в дитинстві. Як Джек трішки підросте, і ми втрьох підемо на матч «Вест Гему». Як тато дозволить йому посидіти за кермом таксі, потеревенити з диспетчерами по рації. Тато світився би з Джеком.
– Друже, серйозно, тільки не дрони. Я тебе дуже прошу, тільки не ці кляті дрони.
Я сидів зі Скоттом у «Кораблі», нашому імпровізованому офісі. Пополудні тут панувала тиша, і за великими столами було вдосталь місця, аби вмоститися з ноутбуками. Завдяки дерев’яній обшивці складалося враження, що ти й справді на кораблі; а завдяки вітражним вікнам – ніби в церкві.
– Річ у тому… – почав був я.
– Ні.
– Але я маю чимало напрацювань, Скотте…
– Господи, Робе, будь ласка, не починай…
– Я куплю тобі випивку, якщо даси мені п’ять хвилин, аби я розповів про дрони.
Скотт розсміявся і ляснув рукою по столу:
– Та тут нема нічого такого, що б ти міг мені купити, аби змусити слухати про твої дрони.
– Пішов ти!
Хоча Скотт жив зовсім недалеко від нас і закінчив Кембридж, наші шляхи не перетинались,
