зараз мушу інакше. Мені потрібен код до кінця тижня, домовилися?
Скотт виглянув у вікно, я помітив, що він стукає ногою по ніжці стільця. Я не хотів, аби він продавав компанію, бо тоді я втрачу заробітну плату, а це так жахало Анну. Навіть більше, аби моя ідея з дронами вигоріла, мені потрібен був «Сімтех». Потрібна була ця назва, послужний список компанії, контакти Скотта у світі фінансів. Без них я опинюся там, де все починалося, представлятиму нашкрябаний бізнес-план у придбаному за Аннині кошти костюмі.
– Якщо я напишу код до п’ятниці, ми зможемо поговорити про дрони?
– Чорти б тебе взяли, Робе, – мовив Скотт із ромфордським акцентом і розсміявся. – Хуане, – гукнув він бармена з ідеальною іспанською вимовою, – коли буде хвилинка, зможеш нам принести два пива?
Хуан кивнув, дістав два келихи і приніс їх нам.
– Розказуй уже, слухаю відкривши рота, – промовив Скотт і відпив великий ковток. – Але пообіцяй, що до п’ятниці все буде готове.
– Обіцяю.
Скотт усміхнувся і закивав головою:
– Отже, дрони. Моя улюблена тема.
– Значить, так, – почав я. – Ми вже про це говорили. Мою думку ти знаєш. Це майбутнє. Програмне забезпечення дешеве, люди використовуватимуть їх усюди. Вони доставлятимуть піцу чи замовлення з Amazon. Будівельники використовуватимуть їх, аби ті доправляли їм чашки з чаєм до…
– Робе, давай-но без преамбули, – перервав Скотт. – Я це вже чув мільйон разів. Далі ти мені розкажеш про пошуково-рятувальні загони…
– Так, але є й нове, і саме про це я хотів поговорити.
– Гаразд, продовжуй.
– Персональні дрони.
– Персональні дрони?
– Так, наддешеві, надлегкі і надтривалого вжитку.
– Припустімо, – мовив Скотт. – І що ці персональні дрони роблять?
– Здебільшого фотографують.
– Фотографують?
– Так, ти ж бачив ці селфі-палиці.
– На превеликий жаль, так.
– Саме це робитимуть ці маленькі дрони, а керувати ними можна зі свого телефону. Тільки уяви: ти на весіллі, і тобі потрібно зробити групову фотографію. Чи ти десь у горах і хочеш показати, куди виліз, який прекрасний навколо краєвид… Чи ти серед натовпу на футбольному матчі. Ще кілька років тому це могли робити лише професіонали, а тепер будь-хто може зробити це за допомогою шматка пластмаси за п’ять доларів.
Скотт на мить задумався і провів по щетині.
– Слухай, Робе, я зрозумів. У цьому таки щось є, і, можливо, ти маєш рацію, але це занадто…
– Занадто що?
– Занадто гарно, Робе.
– Про селфі-палиці теж усіляке говорили.
Скоттів телефон загудів, він подивився на годинник.
– Чорт, мушу бігти.
– Зустріч?
– Ні, нова жінка.
– О.
– Вона росіянка.
