– пуста кімната й зачинені двері. Голова дудніла, тіло ломило. Бурчало в животі.
Перевдягнувся. Стало легко й тепло. В кухні зібрались усі. Тато їв, схилившись над духмяною тарілкою. Мама сиділа навпроти, бабуся з дідом притулились коло грубки.
– Розказуйте.
– Та що там: приїхали, зайшли, спитали – чи немає претензій, сказав немає, от і все.
– А «ті» що робили?
– Нічого, притягли з собою якогось дядька, адвоката, бояться, щоб якихось претензій не висунув.
– А щоб вони сказились разом з усіма своїми претензіями! Думають, нам щось треба?
– То це вже все?
– Суддя сказала через тиждень забрати документ.
– Ох, дав би Бог розплюватися і хай вони виказяться, де вона така зараза взялась на нашу голову!
– Добре, що благополучно вернулися. Лягай та відпочивай.
Від батареї віяло теплом, Кузьма сопів під боком. Живіт бурчав – купа добреників не хотіла миритися. Очі злипались, але дурний день вихором блукав головою, окремі деталі мазались і переплітались. От і кінець. Чи початок?
Глава 2
Сніг тріщить. Ніздрі злипаються, від кожного вдиху виступають сльози. Тугий струмінь води сюрчить з трубки, наповнює відро. Обережно шаркаю до повітки, де чекає наша годувальниця Кукла. Так каже бабуся. Для мене – друг. Кукла спочатку тицяється вогким язиком у куфайку, намагається дістатись лиця. Коли не вдається, ображено форкає і неквапом п’є. Під сусіднім жолобом щось зашурхотіло, заплямкало, виткнулись руді вуха.
– Топік, вилазь, сонько.
Наш рудий охоронець видобувся з чималенької купи соломи. Ото вже дід намостив, тут і захочеш, та не змерзнеш.
– Що, підлиза, їсти схотів? Зараз іду, хай Кукла доп’є.
Топік підскочив до корови, по-свійськи чмихнув біля самого носа – давай, мовляв, швидше, я їсти хочу. Кукла, звикла до тих фортелів, повагом пила, гучно сапаючи.
Двері завищали, випускаючи теплий подих повітки. Топік гасав кругами, хапав сніг – радіє дурний, що йому. Поки заніс відро й обмів валянки, пес позначив територію. Двері писнули, Топік стрілою майнув у веранду.
Мама готує сніданок, тато у ванній. Дідусь із бабусею одягаються – поратись по хазяйству.
– Напоїв?
– Аякже.
– Скільки випила?
– Чотири відра, більше не давав.
– Харош, нехай удень ще попробуєш.
Бабуся підхоплює декілька черствих окрайців зі столу.
– Я давав хліб.
– Ге, ухватила за раз? Тоді свиням кину.
Топік улігся під стіл, чекаючи, поки всядусь снідати. Знає – все одно щось перепаде. Духмяний суп, тоненько нарізане сало. Тато поспішає, має бути одним з перших у школі – така вона, директорська доля.
Коли зібрався їсти, батьки вже поїхали. Вірний «комбі» довго опирався, відмовляючись рушати в таку холодригу. Проте, тато переконав давнього друга. М’яке тепло йде
