крутився облізлий чоловічок у сіренькому пальтечку, мнучи хутряний картузик і засмальцьований портфель.
З непримітних дверей вигулькнула жіночка:
– Развод. Процесс, назначенный на десять ноль-ноль. Ответчик присутствует?
Ось воно. Виступив наперед, спину запекло:
– Є.
– Претензии к заявителю имеете?
Теща подалась наперед. Чоловічок пропхався поряд:
– Я адвокат заявителя.
Помічник судді глипнула на «адвоката»:
– Ніяких претензій немає.
– Заходите в кабинет.
Простора кімната, жовті лаковані столи буквою «Т».
У куті похнюпився державний прапор. Сива повнувата жінка з-під окулярів уважно дивиться на мене.
– Вы согласны на расторжение брака?
– Так.
– Да.
– Есть какие-то претензии?
– Брак между Денисом Рашем и Аллой Шкатько считается расторгнутым. Кто из вас оплатит судебные издержки – двадцать гривен тринадцать копеек?
– Я оплачу.
– Справку для предъявления в ЗАГС можете получить в среду. Всё.
Я вийшов звідти, ніби в диму. Ноги підкошувались, лице палало. Невже все? За дверима товпився гурт наступних позивачів. Лиця розмитими плямами мелькали поруч, я йшов облупленим коридором, злегка похитуючись, жадібно втягуючи надихане повітря. Перші ковтки волі відгонили залежаними паперами й спітнілими відвідувачами.
Морозець добряче хапав за носа, видавлював сльозу. Ми швидко простували до метро, уклоняючись поривам стрімкого вітру. Я крадькома поглядав на тата – за ці декілька годин він посірів, ніс загострився. По дорозі ледве перекинулись слівцем, поспішаючи до машини.
Лінива «тягучка» нехотя випустила нас з давлючого міста, підсмикуючи, призупиняючи, шарпаючи перед кожним світлофором. Нарешті вільне шосе, поле й декілька автомобілів попереду. Ось воно – справжнє визволення. В нас ніби хтось рота розв’язав:
– Бачив, як витріщилась?
– Страшні такі, чорні, хай воно сказиться!
– Тепер усе, назавжди розщитався…
Легенька пороша тарабанила склом, летіла узбіччям, закручувалась маленькими дзиґами.
– Знаєш, тьотя Катя пропонувала мені йти вечором у бар працювати. Казала – так усі молоді роблять.
Тато міцніше стиснув кермо.
– Нехай свою Іру посилає.
Пороша стукотіла дробинками, налипала в кутиках скла, засипала щілину капоту. Дорога коливалась, хилитала ямами, підкидала на замерзлому камінні. Ми проїжджали села, крутилися брудними вуличками невеликих містечок, розгрібали льодяну пилюку стертими шинами. Дорога ніби й знайома, проте щось не те.
Я дивився на сніговий пил – крижані вихори плели візерунки, злипаючись у лапаті сніжинки.
