Лео. То був маленький охайний будиночок, пристойний, але далеко не такий гламурний і розкішний, як будинок Роуз чи навіть мій – облицьований цеглою, заплетений трояндами середньокласний будинок, з’єднаний спільною стіною із сусідським. Саме там, біля сходів, навпроти вікна спальні Ней, де не горіло світло, мене й накрило.
Та скалічена, побита дівчина в лікарні, і моя подруга Наомі – одна й та сама людина. Мені більше нема куди тікати від цього усвідомлення.
Ми всі мовчки вибралися з машини.
Джекі з Максом ідуть попереду, обійнявши одне одного. Вона поклала голову йому на плече і від розпачу майже вп’ялася руками в спину. Аш іде за ними маленькими повільними кроками. Моя рука тягнеться до Роуз – на мить мене переповнює бажання зачепитися за якір когось, хто любить мене. Але вона не бачить моєї руки і просто йде собі, тож я, один за одним, згинаю пальці порожньої долоні.
– Я не знаю, чи зможу, – першим каже Лео притишеним голосом. – У мене мозок вибухає.
– Ми не можемо не піти, – кажу я. – Вони запросили нас, вони хочуть нас бачити, ми їм потрібні.
– Я тебе розумію, – каже Роуз м’яко й ніжно, звертаючись не до мене, а до Лео, – але Редлі правду каже – ми мусимо піти. Заради Ней.
Я дивлюся, як Роуз кладе руку Лео на біцепс, і бачу, як він нахиляється до неї, зовсім трішки, ніби невидимий магніт притягує їх ближче одне до одного. Зовсім трішки, але достатньо для того, щоб мені скрутило живіт.
Аш сидить на нижній сходинці, коли ми відчиняємо двері. Всі емоції ніби стекли її обличчям, ніби вага болю потроху притискає її до землі.
– Ти тримаєшся? – питаю я її, поки Роуз і Лео ідуть на запах турецьких спецій до кухні.
– Ні, – каже вона, не зводячи з мене погляду. – Я зла як чорт. А ти?
– Аналогічно, – киваю я, зиркаючи на кухню. Я не хочу, щоб хтось іще почув, що я хочу сказати. – Мені починає здаватися, що з Ней трапилося щось погане, щось насправді жахливе. Щось, чого вона не могла передбачити.
Аш встає, і між нами лишається лише кілька міліметрів, її губи майже торкаються мого вуха.
– Я думаю, ти маєш рацію, – шепоче вона, а потім розвертається і прямує на кухню.
– Ох, діти, ну й день! – Коли ми заходимо до маленької квадратної кухні з сосновими ящичками на кожній стіні та круглим столом посередині, Джекі розкриває до нас обійми. Її очі наповнюються слізьми, коли ми по черзі обіймаємо Джекі, огорнуті запахом її улюбленого солодкого парфуму. Цілуючи її, я відчуваю солоний смак її сліз на щоці. Я теж обіймаю її, якомога міцніше, обхопивши руками. Давно мене ніхто не обіймав. Тупо в такому зізнаватися, але часом нам потрібно, щоб нас обійняли, а мені подобається, як вона бере моє обличчя в свої долоні та цілує моє чоло.
– О, я рада що ви тут. Сумую за тим, як ви приходили сюди, шурхотіли, гомоніли й просили Наомі зменшити гучність!
Коли Джекі показує нам, куди присісти,
