Палажки. А вдома знову дорікала своєму Мусію за те, що так невчасно він її покинув. «Не плач і не побивайся за мною, – неначе знову почула його слова. – Я тобі і звідти допомагатиму, – обіцяв за хвилину до смерті. – Краще заспівай мені…» Після того вони довго дивилися одне на одного. Вона спершу не повірила, думала: почулося, – а здогадалась, то аж волосся на голові дибки стало. Ще до весілля він любив слухати, як вона співає, а відтак, повернувшись додому із заробітків, щоразу нагадував про свою «любиму». І кожного разу Мусій дивився на неї зачаровано. Співати ж над помираючим – такого навіть не чула, тому не наважувалась і рота розкрити. Але Мусій знову шепотів: «Лю-би-му». Тож проковтнувши гірку й тягучу слину, вона почала: «Чорнії брови, карії очі, – ледь було її чутно. – Темні, як нічка, ясні, як день! – якби й хотіла голосніше, то не змогла б, так тремтів її голос. – Ой очі, очі, очі дівочі, – бачила і в його очах сльози. – Де ж ви навчились зводить людей?» Вона й зараз пам’ятає, як на його обличчі почав моститися потойбічний спокій, навіть відчула ту мить, коли душа пташкою випурхнула з тіла. І тоді хотілося не співати, а кричати, тільки не могла порушити страшну тишу, яка враз запанувала в їхній хаті. Після смерті чоловіка жодного разу не співала – не до пісень стало, усе швидко покотилося, неначе згори в якусь прірву.
9
Раніше по осені лише холодний вітер носився поміж хатами, а зараз новини від нього не відставали. Уже й звикли до них, збайдужіли, інколи навіть до кінця їх дослухати не хотіли. Одного дня, тільки-но зачинила Настя двері, зібравшись прибрати в хаті після вранішньої метушні, коли сусід постукав.
– Відчиняй, ти такого ще не чула! – вона поспішила до дверей, бо він був дуже збуджений. – У Бахмуті велика гульба, – одразу й почав, забувши навіть поздоровкатись. – Солдати розгромили великий казенний горілчаний завод. Виносять і вивозять величезні сулії з горілкою, – завжди говорив, що він непитущий, а то аж слину ковтнув; мабуть, і йому взнаки давався «сухий закон». – Гусаки[1] по десять літрів, – ще й руками показав, які вони великі. – Одні далі їх везуть, другі просто там наливають, треті частують, а четверті вже співають, – та так у нього очі заблищали, неначе й сам там не одну чарчину перехилив під свої невеличкі вуса. «Боже, царя храні!» – затягнув пісню, яку ще й зараз вважали гімном Російської імперії. «Гордих смірітелю, слабих хранітелю, всєх утєшітелю, всєм ніспошлі!» – горлав так, що вона вже й не сумнівалася: він щойно звідти. – Це вони так співають, – показав рукою у бік Бахмута.
– Ото антихристи! – Настя ніколи не була на боці тих, хто чинить безчинства. – Добралися все-таки. Дід Карпо ще коли говорив, що ніде й пляшки дістати, а там їх багато. Припускав, що колись доберуться до них, бо про горілку солдат щодня думає. Виходить: як у воду дивився, – чомусь ця історія їй здавалася смішною. – І скільки ж тих любителів зеленого змія?
– Цілий полк, п’ять тисяч солдатів, – відрапортував їй по-військовому.
– Оце так! – одразу і її чорні брови зійшлися докупи.
Він
Гусак – бутель (
