І якщо вона справді банальна, як він каже, то він, Сантьяго, ще встигне обміняти її на іншу.
– У цій книжці говориться про те, про що йдеться в більшості книжок, – провадив старий. – Про неспроможність людей обирати власну долю. Вона переконує їх повірити в найбільшу брехню на світі.
– А яка найбільша брехня на світі? – запитав здивований хлопець.
– А ось яка: у певну хвилину нашого існування ми втрачаємо контроль за своїм життям і ним починає керувати доля. Такою є найбільша брехня на світі.
– Зі мною сталося не так, – сказав хлопець. – Батьки хотіли, щоб я став священиком, а я вирішив піти в пастухи.
– Так було краще, – сказав старий. – Адже ти любиш мандрувати.
«Він угадав мої думки», – подумав хлопець.
Старий тим часом гортав грубу книжку, ніби й не думав її повернути. Хлопець помітив, що він одягнений у чужоземний одяг: він здавався арабом, що не було дивним у цій місцевості. Африка лежала за кілька годин подорожі від Тарифи – треба тільки перепливти човном через вузьку протоку. Араби часто з’являлися в місті, купуючи тут усіляку всячину й по кілька разів на день бурмочучи свої чудернацькі молитви.
– Звідки ви, сеньйоре? – запитав Сантьяго.
– Із багатьох країв.
– Ніхто не може походити з багатьох країв, – сказав хлопець. – Я пастух і буваю в багатьох краях, але походжу з одного міста, яке розташоване біля великого старовинного замку. Саме там я народився.
– Тоді я можу сказати, що я народився в Салемі.
Хлопець не знав, де той Салем, але не схотів запитати, щоб не показати себе невігласом. Якийсь час він дивився на майдан. Люди снували туди й сюди та видавалися дуже заклопотаними.
– Як живеться в Салемі? – запитав Сантьяго, сподіваючись знайти якийсь слід.
– Як і завжди жилося.
Це ще не був слід. Але Сантьяго знав, що Салем не в Андалусії. Бо інакше він би його знав.
– А що ви робите в Салемі? – наполягав він.
– Що я роблю в Салемі? – старий уперше задоволено зареготав. – Тепер я цар Салема.
«Люди іноді говорять дивні речі, – подумав хлопець. – Іноді краще спілкуватися з вівцями, які мовчать і лише просять їжу та воду. А ще краще перебувати в товаристві книжок, які розповідають неймовірні історії завжди в ті години, коли люди хочуть дізнатися про них. Та от люди, розмовляючи з людьми, щось кажуть, й ми не знаємо, як продовжувати розмову».
– Мене звуть Мелхиседек, – сказав старий. – Скільки в тебе овець?
– Достатньо, – відповів хлопець.
Старий хотів знати надто багато про його життя.
– Тоді маємо проблему. Я не можу допомогти тобі, якщо ти стверджуєш, що маєш достатньо овець.
Хлопця опанувало роздратування. Він не просив допомоги. Це старий попросив у нього вина, розмови та книжку.
– Поверніть мені книжку, – сказав він. –
