style="font-size:15px;"> Зітхання на другому кінці дроту.
Джонатан не наполягав.
Настали вихідні. У свої сім років Клое звично заполонила невеличкий будинок своїм гарним настроєм. В суботу вони поїхали на узбережжя Стінсон. Усю минулу ніч дув сильний вітер, і вищі, ніж зазвичай, хвилі з шумом розбивалися на піску, розкидаючи бризки з солоним запахом.
Донька до обіду гралася на пляжі, вирила в піску басейн, споруджувала замки і – це її улюблена гра – бігала по воді, перестрибуючи через кожну наступну хвилю.
– Татку! Ходи гратися!
– Трішки пізніше, люба…
Він спостерігав за нею бічним зором, відповідаючи водночас на імейли клієнтів. Якщо їх залишити без відповіді, тому всьому не можна буде дати ради.
– Ну ж бо, тату…
Нарешті їй вдалося затягнути його у воду, вона, репетуючи, висіла в нього на шиї й забризкувала страшенно холодною водою. Протестні вигуки Джонатана тонули в її сміхові.
Щоб пообідати, вони розташувалися на терасі Parkside Cafe, у тіні високої пінії, пахощі мільйонів нагрітих на сонці голочок якої заполонювали все довкруж. Потім Клое помчала до ігрового майданчика, що навпроти.
– Ходи зі мною! – благала вона.
– Біжи, біжи, я на тебе подивлюся.
Джонатан сів на лавку, заздрячи доньчиній життєрадісності й безтурботності. Спостерігаючи за її грою, він намагався використати цей момент, але хіба можна розслабитися, коли твоя голова забита тисячею й однією річчю, які слід вирішити, і стосовно яких ти знаєш, що вони нагромаджуються, доки ти нерухомо і бездіяльно тут сидиш? Немов колючки, вони нагадували про себе у вигляді потаємних думок, що одна за одною обсідали його: прибрати в погребі, скопіювати й зберегти тисячі фото, доки вони через якийсь випадок не зникли, зробити покупки – не забути про кухонні рушнички «Сопалін» – скористатися літом і пофарбувати віконниці, доки не згнили, вимити авто, полити садок і, звісно… виполоти конюшину, щойно виросте. А… авжеж, дідько: написати відповідь тітоньці Марджі, яка гарно описала своє життя в рукописному листі, чого тепер ніхто не робить. Ще місяць тому… Ганьба…
Раптом зринув спогад про циганок. Він уявив, як вони священнодіють на пірсі, перед Pier 39.
Знову тиждень очікування… Прикрого очікування.
– Ну ж бо, тату…
Джонатан труснув головою, намагаючись усміхнутися. Як же він може гратися з донькою, маючи всі ці клопоти на голові?
Але Клое не відступалася. І підійшла до нього.
– Тоді розкажи якусь історію!
– Гаразд, гаразд.
– Так! Так! Супер!
Вона повисла на ньому.
– Отож… це історія…
У цю мить задзвонив телефон. Номер потенційного клієнта, до якого він намагався добитися вже два дні.
– Любонько… одну хвилинку, це дуже важливий дзвінок. І, будь ласка, не галасуй… тихо!
Наступного дня вони вирушили кататися на велосипедах на березі
