Нехай же вони розійдуться, Господи!
Він несподівано вгледів її профіль, це таки вона! І кинувся в її бік, біг, робив зиґзаґи, зрештою опинився зовсім близько. Рвонувся вперед і схопив її за руку.
Вона жваво обернулась і зупинилась перед ним, розстрілюючи поглядом. Джонатан ледве переводив віддих, вона теж здавалася так само задиханою, як і він. На обличчі виступили краплини поту, що підкреслювало її чорні очі. Її ніздрі роздувались у ритмі переривчастого дихання.
– Скажи! Я маю право знати!
Важко дихаючи, вона незворушно дивилася на нього, але відчайдушно мовчала, наче води в рот набрала.
– Я хочу знати, що ти побачила! Кажи!
Він міцно тримав її за руку. Час від часу їх штовхали перехожі, яким вони стояли на дорозі. Молода жінка стояла так само незрушно. Джонатан уже й не знав, що робити.
– Назви суму, яку тільки хочеш, і розкажи!
Вона далі німувала.
Охоплений відчаєм, Джонатан сильніше стиснув її руку. Від болю аж сльози виступили їй на очах, але вона мовчала, пильно дивлячись на нього з незворушним обличчям. Вуста її залишались безнадійно зімкнутими…
Охоплений гнівом, Джонатан збагнув, що вона не заговорить. Вони стояли, очі в очі, одне проти одного, не бачачи виходу. Зрештою він випустив її руку.
Як не дивно, вона не ворухнулась і далі стояла перед ним. Він почувався розгубленим.
– Будь ласка…
Циганка не зводила з нього очей. Когорта перехожих перед ними розкривалась, потім змикалась, утворюючи щось на зразок кола у своєму неквапному русі.
Джонатан дивився на неї, але нічого не просив. Власне, він ні на що вже не сподівався.
За якусь мить вона заговорила поволі, з жалем.
– Ти скоро помреш.
Обернулась і зникла в натовпі.
~ 4 ~
Звістку про свою смерть ви чуєте не щодня. Передбачення, висловлене у формі вироку, потрясло Джонатана. Приголомшений, він стояв сам-один посеред цього натовпу, гарний настрій перехожих породжував відчай.
Увечері розум поступово взяв гору. Досі він не надавав анінайменшої уваги ворожкам, не більше ніж ясновидицям, гадалкам на картах та всіляким іншим астрологам. Зрештою всю цю дрібноту він скидав до одного мішка, де були ті, що ставлять на легковірність бідного люду, щоб на них заробити. Він бо, Джонатан Коул, здобув освіту і вважав себе досить розумним. Хіба бодай крихта віри у ці нісенітниці не свідчить про повну дурість? Ну ж бо, тільки не дай збити себе з пантелику.
Тільки не дай збити себе з пантелику, повторював він раз у раз два дні поспіль. Однак його міркування, яке він розробив, давало збій: слова циганки не були продиктовані фінансовими мотивами: вона втекла, нічого не вимагаючи…
Не думати про це. Щойно він відчував зародження тривоги, одразу переходив на ознайомлення з новинами на смартфоні або на читання електронних повідомлень. Мріяти про свої
