дуже любить пиріг із патокою.
Двоє хлопців приїхали наступного ранку. Обидва мали гладенько зачесане волосся, підозріло янгольські обличчя й досконалі манери. Александер Істлі мав русяве волосся й сині очі. Стодарт-Вест був темноволосий і в окулярах.
Під час ланчу вони поважно розмовляли про події в спортивному світі, обговорювали найновіші науково-фантастичні романи на космічні теми. У ці хвилини вони були схожі на старих професорів, що втяглися в дискусію про знаряддя палеоліту. Поруч із ними Люсі почувалася зовсім юною.
Ростбіф зник за мить, а від пирога з патокою не залишилося жодної крихти.
Містер Крекенторп пробурчав:
– Так ви все з’їсте в моєму домі, і мені доведеться голодувати.
Александер докірливо подивився на нього своїми синіми очима.
– Якщо ти, діду, не можеш дозволити нам м’ясо, то ми готові їсти хліб із сиром.
– Не можу дозволити? Я можу його дозволити. Але не люблю марнотратства.
– Ми нічого не змарнотратили, сер, – сказав Стодарт-Вест, дивлячись на тарілку перед собою, яка була очевидним підтвердженням його слів.
– Ви, хлопці, з’їдаєте кожен удвічі більше, аніж я.
– Ми в такому віці, коли в нас формуються тіла, – пояснив йому Александер. – Ми потребуємо багато білків.
Старий щось пробурчав у відповідь.
Коли обидва хлопці відійшли від столу, Люсі почула, як Александер вибачливо сказав своєму другові:
– Не звертай уваги на мого діда. Він дотримується дієти чи чогось подібного, і це іноді робить його досить химерним. До того ж він неймовірно скупий. Я думаю, це в нього якийсь комплекс абощо.
Стодарт-Вест відповів тоном розуміння:
– Я маю тітку, яку переслідує думка, що вона стає банкрутом. А насправді в неї купа грошей. Це така патологія, сказав лікар. Ти маєш футбольного м’яча, Алексе?
Прибравши зі столу й вимивши посуд після ланчу, Люсі вийшла з дому. Вона чула крики хлопців на далекій відстані, на моріжку. Вона пішла в протилежному напрямку, по головній під’їзній дорозі й наблизилася до того місця, де росли густі хащі рододендронових кущів. Вона почала оглядати їх дуже ретельно, відгортаючи листя й зазираючи досередини. Вона переходила від куща до куща, намагаючись не пропустити жодного, і тицяла під кожним биткою для гольфу, коли раптом чемний голос Александера Істлі примусив її здригнутися.
– Ви щось шукаєте, міс Айлесберроу?
– М’ячик для гольфу, – відразу відповіла Люсі. – Кілька м’ячиків, правду кажучи. Я тренувалася з ударами биткою протягом кількох днів і втратила багато м’ячів. Маю надію, що сьогодні знайду бодай кілька з них.
– Ми вам допоможемо, – чемно запропонував свої послуги Александер.
– Це дуже люб’язно з вашого боку. Я думала, ви граєте у футбол.
– Неможливо довго грати у футбол, – пояснив їй Стодарт- Вест. – Стає дуже жарко. А ви час�
