Я виріжу своє ім’я на твоєму великому жирному пузі!
Враз зареготали Віктор із Ригайлом. На коротку мить Бен відчув щось на кшталт бентежного полегшення, вважаючи, що це не насправжки – просто маленьке дурисвітство, яке вони втрьох утнули, аби нагнати на нього пекельного жаху. Та Генрі Баверз не сміявся, і Бен раптом усвідомив, що Віктор з Ригайлом сміються тому, що вони самі відчувають полегшення. Для них обох було очевидним, що Генрі не міг сказати таке серйозно. Тоді як він якраз залишався серйозним.
Баківський ніж сковзнув угору, гладенько, як по маслу. На блідій Беновій шкірі яскраво-червоною лінією виступила кров.
– Ой! – скрикнув Віктор. Цей його вигук прозвучав приглушеним, переляканим схлипом.
– Тримайте його, – прогарчав Генрі. – Просто тримайте його, чуєте мене?
Тепер уже не залишилося нічого серйозного чи задумливого в його обличчі; тепер це було перекривлене лице якогось чорта.
– Йсусе-голубе, Генрі, не ріж його насправжки! – заверещав Ригайло високим, мало не дівчачим голосом.
Далі все відбувалося швидко, хоча Бенові Генскому воно здавалось повільним; здавалося, все те відбувається серією стоп-кадрів, як оті знімки у фоторепортажах у журналі «Лайф». Паніка його зникла. Він виявив раптом усередині себе дещо, а оскільки воно паніки не потребувало, те дещо просто зжерло всю паніку цілком.
На першому стоп-кадрі Генрі підсмикує на ньому светр угору, аж до сосків. З неглибокого вертикального порізу в нього над пупком ллється кров.
На другому стоп-кадрі Генрі знову проводить ножем, тепер униз, діючи швидко, наче скажений фронтовий хірург під повітряним бомбардуванням. Тече свіжа кров.
«Назад, – холодно думав Бен, тим часом як кров стікала по ньому вниз, напливаючи між поясом джинсів і шкірою. – Треба рватись назад. Це єдиний бік, куди я можу втекти». Ригайло з Віктором його більше не тримали. Попри наказ Генрі, вони відступили. Вони відступили в жаху. Але, якщо він кинеться тікати, його вхопить Баверз.
На третьому стоп-кадрі Генрі поєднав два вертикальних порізи короткою горизонтальною лінією. Бен відчув, як кров затікає йому вже в труси і прокладає равликом свій липкий слід униз по лівому стегну.
Генрі на мить відхилився назад, хмурячись з розважливою зосередженістю художника, що малює якийсь краєвид. «“HENRY” – після “Г” йде “Е”», – подумав Бен, і цього вистачило, щоб змусити його рухатись. Він трішки посунувся вперед, і Генрі знову штурхонув його назад. Бен відштовхнувся ногами, додаючи до поштовху Генрі власну силу. Він вдарився об побілену огорожку між Канзас-стрит і урвищем Пустовища. І тієї ж миті, задерши праву ногу, засадив підошвою Генрі в живіт. То був не вчинок відплати; Бен просто хотів підсилити власний тиск назад. Та все ж таки, побачивши вираз щирого здивування на обличчі Генрі, він пройнявся чистою дикунською радістю – відчуттям таким потужним, що якусь частку секунди Бен думав, що йому зірве тім’я.
Потім пролунав тріск, звук огорожі, що проломлюється. Бен побачив, як Віктор з Ригайлом
