було найкраще, на що він спромігся. Бен боявся, якщо дрочитиметься з віршем надто довго, зайве переживаючи, то рознервується і вийде в нього врешті-решт щось набагато гірше. Або взагалі нічого не вийде. Йому не хотілося, щоб так трапилося. Та мить, що вона витратила на балачку з Беном, стала осяйною миттю для нього. Він хотів закарбувати її в своїй пам’яті. Беверлі, можливо, западає на якогось старшого хлопця – шести-, а може, навіть на якогось семикласника, і може подумати, що це він послав їй це хайку. Вона зрадіє, і таким чином день, коли вона його отримала, закарбується в її пам’яті. І хоча вона ніколи не дізнається, що це Бен Генском закарбував його для неї, усе гаразд, сам він знатиме.
Завершений вірш він скопіював з чернетки на зворотний бік листівки (друкованими літерами, немов переписуючи не любовний вірш, а записку з вимогою викупу), знову встромив і прищепив авторучку собі до кишені й засунув листівку під обкладинку «Моторного зуха».
Потім він підвівся і по дорозі до виходу попрощався з місіс Старрет.
– До побачення, Бене, – відповіла місіс Старрет. – Насолоджуйся літніми канікулами, але не забувай про комендантську годину.
– Не забуватиму.
Крізь скляну галерею між двома будівлями він плив неспішно, насолоджуючись тамтешньою спекою («Парниковий ефект», – самовдоволено думав він), після якої його зустріла прохолода дорослої бібліотеки. Сидячи в одному з древніх, зручно м’яких фотелів в алькові зали-читальні, якийсь старий чоловік читав «Ньюз». Зразу під титульним блоком газети волав заголовок: «ДАЛЛЕС ОБІЦЯЄ В РАЗІ НЕОБХІДНОСТІ ПОСЛАТИ АМЕРИКАНСЬКІ ВІЙСЬКА ДО ЛІВАНУ!» Там була також фотографія Айка, який ручкався з якимсь арабом у Трояндовому садку244. Бенова мама казала, що, коли країна у 1960 році вибере в президенти Х’юберта Гамфрі, справи, можливо, підуть краще.245 Бен непевно собі уявляв, що зараз у них триває щось таке, що називається рецесією, і його мама побоюється, що її можуть звільнити з роботи.
Трохи менший заголовок повідомляв на нижній частині шпальти: «ПОЛІЦІЯ ПРОДОВЖУЄ ПОЛЮВАТИ НА ПСИХОПАТА».
Бен штовхнув великі двері бібліотеки і виступив надвір.
Край хідника там була поштова скринька, Бен виловив листівку з-під задньої обкладинки книжки і вкинув її до скриньки. Коли листівка висковзала з його пальців, він відчув, як у нього трішки пришвидшилося серцебиття. «А що, як вона дізнається, що це від мене, якимсь чином?»
«Не будь ідіотом», – відгукнувся він, трохи стривожений тим, якою хвилюючою йому здалася та думка.
Він рушив далі по Канзас-стрит, не уявляючи собі, куди прямує, та й зовсім не задумуючись про те. У голові йому почала формуватися певна фантазія. Там до нього підійшла Беверлі Марш, сіро-зелені очі широко розплющені, її золотаво-руде волосся зав’язане позаду в хвостик. «Я хочу поставити тобі одне запитання, Бене, – промовила ця уявна дівчина в його голові, –
John Foster Dulles (1888—1959) – держсекретар в адміністрації президента-республіканця Айзенгавера, якого американці фамільярно називали Айком; Rose Garden – закладений 1902 р. невеличкий садок 38 х 18 м при західному крилі Білого Дому, де зазвичай відбуваються неформальні зустрічі президента США.
Hubert Humphrey (1911—1978) – сенатор-демократ від Міннесоти, 1960 р. програв внутрішньопартійні праймеріз Джону Кеннеді в номінації на президента, пізніше був віце-президентом в адміністрації Ліндона Джонсона (1965—1969).
