не користувався. І ніхто не міг вимовити моє ім’я. Коли сюди приїхав, я англійської не знав. Люди питали, як мене звати. Я відповідав – Гокан,– сказав він, кладучи долоню на груди.– А вони перепитували: Гекон? Який іще Гекон? На той час, коли вивчив мову й міг пояснити, я вже був Гоком.
Здавалося, Гокан говорив із вогнем, але не був проти, щоб інші теж слухали. Сидів лише юнак. Дехто стояв на місці; інші втекли й розсипалися ближче до носа чи пішли під палубу. Врешті-решт десь із півдесятка чоловіків підійшли до вогню з бочками, ящиками й клунками, і посідали на них. Гокан змовк. Хтось витягнув брусок тютюну для жування й складаний ножик, ретельно відрізав від бруска шматочок і, оглянувши його так, наче то самоцвіт, узяв до рота. Тим часом слухачі зібралися навколо Гокана, сидячи на краєчку своїх імпровізованих сидінь, готові відстрибнути вбік, якщо гумор велетня раптом поверне на ворожість. Один із золотошукачів дістав кислий хліб і лососину; хтось інший мав картоплю й риб’ячий жир. Їжу передали по колу. Гокан відмовився. Доки їли, чоловіки, здавалося, призвичаїлися. Всі мовчали. Небо й далі залишалося нерозпізнаваним від землі, але обоє тепер посіріли. Врешті, поворушивши вогонь, Гокан почав розповідати. Роблячи довгі паузи й іноді майже нечутним голосом він говорив до світанку, повсякчас звертаючись до вогню, так, наче його слова треба було спалити, щойно він їх вимовить. Однак іноді здавалося, що він говорить до юнака.
1
Гокан Седерстрем народився на фермі на північ від озера Тустнаден, у Швеції. Виснажена земля, що на ній працювала його сім’я, належала заможному чоловікові, з яким вони жодного разу не бачилися, однак він регулярно забирав свій урожай через управителя. Рік за роком зернові родили все гірше, і власник землі стискав кулака, примушуючи Седерстремів харчуватися грибами і ягодами, які ті збирали в лісах, та вуграми й щуками, впійманими в озері (де Гокан, наслідуючи батька, приохотився до крижаної купелі). Більшість сімей у тих краях вели подібне життя, і за кілька років, коли їхні сусіди кинули свої домівки й переїхали у Стокгольм чи далі на південь, Седерстреми стали жити дедалі відособленіше, аж доки зовсім не втратили контакту з людьми, крім управителя, що приїжджав кілька разів на рік зібрати плату. Наймолодший і найстарший сини занедужали й померли, залишилися лише Гокан та його брат Лінус, на чотири роки старший за нього.
Вони жили відлюдниками. Минали дні, а в їхньому домі не звучало жодного слова. Хлопці проводили якомога більше часу в лісі чи в покинутих фермерських будинках, де Лінус розповідав Гоканові історію за історією – про пригоди, що, як він стверджував, сталися з ним, перекази подвигів, ніби як почуті з вуст їхніх героїв, описи далеких місць, що він якимось чином дуже детально знав. Враховуючи їхню ізольованість, а також те, що вони не вміли читати, джерелом усіх цих казок могла слугувати тільки розвинута Лінусова уява. Однак, хай якими дивними були ті розповіді, Гокан ніколи не сумнівався в правдивості братових слів. Може, через те, що Лінус завжди
