не зовсім: це був останній навчальний день перед довгими літніми канікулами! «Тік-так, тік-так!» – цокав годинник. «Три хвилини, дві хвилини, одна хвилина…» – відраховували про себе школярі.
Дзень-дзелень! Ну от і все. До побачення, школо!
На подвір’я висипала юрба щасливих дітлахів. Усі вони реготали, верещали, стрибали, метушилися. Але, побачивши, як скаче на шкільному подвір’ї одна дівчинка, ви напевно вирішили б: іще трохи – і вона шугоне вгору й злине високо в небо над школою. У цієї дівчинки було чорне скуйовджене волосся, а манера вдягатися така ж божевільна, як і її стрибки (чи пак польоти): рвані джинси, джемпер у червоно-чорну смужку й чорна шкіряна куртка поверх.
– Нарешті канікули! Boi, boi, boi! – здійнявши до неба руки, радісно волала дівчинка.
«Boi, boi, boi!» означало «Супер, супер, супер!» вампірійською мовою. Так-так, ви не помилилися… Дівчинка не тільки дивно вдягалася – вона ще й говорила дивною мовою і мала дивне ім’я. Річ у тім, що й сама вона була не зовсім звичайною дівчинкою. Дакарія Цепеш, або просто Дака (так її називали рідні та друзі), народилася в Трансільванії і була вампіркою. Точніше, напіввампіркою. Ось чому її личко навіть улітку залишалося мертвецьки блідим.
Слідом за Дакою зі школи випурхнула її найкраща подруга Гелена – звичайнісінька людська дівчинка, якщо не знати про її любов до посиденьок на кладовищі і малювання фломастерами на руках татуювань пекельної краси. Поруч із Геленою, затиснувши під пахвою скейтборд, цибав Лудо Шварцер – теж звичайнісінький хлопчина, якщо не знати про його хист передбачати події. Видіння Лудо зазвичай були похмурими і зловісними, а що вони означають, він і сам не тямив до пуття. Але сьогодні, на щастя, майбутнє аж ніяк не бентежило хлопця. Принаймні поки що. Сяяло тепле літнє сонце. Попереду були довгі літні канікули. Ніщо не віщувало біди…
Лудо поставив на землю рюкзак і скейтборд, який відразу ж схопила Дака:
– Ти не проти, еге ж?
Іззаду на скейтборді миттю прилаштувалася Гелена. Весело гигикаючи, дівчата покотили шкільним подвір’ям. Лудо з усмішкою дивився їм услід.
Позаду компанії пленталася Сільванія Цепеш – сестра-близнючка Даки. Подібність між сестрами не викликала сумнівів. І не тому, що вони були схожі одна на одну як дві краплі води – їх, швидше, об’єднувала несхожість на інших дітей. Сільванія, на відміну від панк-рокерського стилю Даки, в усьому надавала перевагу романтиці: носила спіднички й сукні з рюшиками та нашитими квітами, тримала у шафі цілу колекцію різнокольорових капелюшків на щодень. Волосся в неї було не чорне, а біляве з рудуватим полиском, і воно не стирчало навсібіч, а м’якими кучерями спадало на плечі. Сільванія теж була дуже бліда – але все ж не така, як Дака. І цьому було два пояснення. По-перше, Сільванія була більше людиною, ніж вампіром. Принаймні вона сама так вважала. По-друге, був собі такий хлопчина на ім’я Якоб Бартон, з яким Сільванія ішла попідруч шкільним подвір’ям. У нього були сіро-блакитні очі, русяве з медовим відтінком волосся і яскраво-червоні губи, що пахли чи то тюфтельками, чи то часником. Тюфтельки Сільванія обожнювала, часник – ненавиділа, але силкувалася звикнути до його запаху. Адже вона була по самі вуха закохана в Якоба. Щоправда, на першому побаченні Сільванія ледь не вп’ялася в нього своїми іклами. Але це прикре непорозуміння незабаром забулося. Якоб, попри все, став її хлопцем, і щоразу, коли Сільванія бачила його, її серце починало калатати, а щоки заливав густий рум’янець.
Ледь встигли закінчитися уроки в школі, Якоб запросив дівчинку в кіно.
– Тільки не на фільм жахів! – заблагала Сільванія.
Зупинившись біля Лудо, закохані жбурнули свої рюкзаки на строкатий мікс із сумок Лудо, Гелени і Даки.
– А як щодо комедії? – запропонував Якоб.
Сільванія вже було збиралася сказати, що понад усе їй хотілося б подивитися яку-небудь достобіса плаксиву мелодраму, як із-за спини долинув голос сестри:
– З дороги!
– Ой-ой-ой-ой! – верещала Гелена.
– Krawalleri-i-i-i! – кричала Дака, що в перекладі з вампірійської означало «Стережися!»
Сільванія, Якоб і Лудо відсахнулися вбік, дозволивши Даці і Гелені врізатися в стос сумок на землі.
– Чудово вписалися, – посміхнувся Якоб.
– Угу, – погодився Лудо.
– А як на мене, ми непогано прокотилися, – заперечила Гелена, підводячись.
Дака радісно усміхалася. Її білосніжні ікла виблискували на сонці. Цього ранку вона не стала їх підпилювати. Навіщо ускладнювати собі життя, якщо попереду канікули, а Гелена та Лудо й так знають, що вони з Сільванією напіввампірки? Щоправда, Якоба вони досі не втаємничили щодо свого страшного секрету. Однак його увага цілковито прикута до Сільванії, а вона
