непояснюваного, постійного страху. Чи могла ця дитина успадкувати вдачу батька? Чи вона теж почне із задоволенням завдавати болю тим, хто її любить? Тому Йозефіна заприсяглася оберігати її, якщо буде необхідно, навіть від неї самої.
Нова донька отримала ім’я Марія Магдалена. Чи мало воно, на думку матері, посилити божий захист, або вона обрала його випадково, просто через материнську прозорливість?
У ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ Йозефіна була вже стара. Розчарування й постійні турботи зробили свою справу, наче корозія, що вразила метал. Ранній розквіт, так безсердечно обірваний, знищив молоду дівчину, замінивши її холодною жінкою з твердими принципами, досить стоїчною. Вона не розмовляла, а віддавала команди, жила за біблійними висловами та нудними прописними істинами. Побачивши жінку в темній спідниці, жорсткому корсеті і м’якому взутті, будь-хто чужий у цьому домі міг би сплутати її з суворою економкою, і в жодному разі не впізнав би в ній молоду хазяйку затишного будинку у Шонеберзі. Йозефіна керувала домом та виховувала дітей залізною рукою. Вони боялися її, але страх перед батьками вважався звичайною справою в добрій прусській домівці, тому й дві маленькі дівчинки сприймали його як нормальне явище та розквітали собі, незважаючи ні на що.
Елізабет, яку вдома звали Лізель, була розумною дитиною. Вона нагадувала маленького горобчика і, немов ця ж пташка, підхоплювала кожну найменшу крихітку любові, що траплялася на її життєвому шляху. Їй подобалися книжки. Вона сама навчилася читати, коли їй ще не виповнилося й п’яти рочків, і коли менша сестра не потребувала її, втікала на горище та занурювалася у свої книжкові скарби. Втім, вона обожнювала свою гарненьку сестричку. Лізель була з тих рідкісних людей, які фізично не здатні заздрити. Так, було б добре раптом зробитися вродливою, щоб тебе за це любили,– але Лізель була чутливою дитиною, тому в дуже ранньому віці зрозуміла та прийняла за даність власну непомітність.
Особливою з них двох була Марія Магдалена – це впадало в око без будь-яких обґрунтувань, просто як факт. Лені, як її називали домашні, й сама це відчувала. Вона почувалася іншою, несхожою на людей, що її оточували. Вона жила з упевненістю, що все найкраще у світі створене заради її задоволення. Цю впевненість вона плекала глибоко в собі, бо знала, що матері не сподобалося б, якби вона дізналася, що її донька вважає себе кращою за інших людей. Цю думку вона довірила лише сестрі, і та визнала її обґрунтованою. Вона потайки дозволяла Лізель дарувати собі іграшки, застилати за собою постіль, бути її покоївкою. Зрештою, якщо Лізель отримує задоволення від того, що робить усе за неї, тоді Марія Магдалена робить для старшої сестри справжнє добро.
Проте їй кортіло, щоб Лізель перестала називати її тим дурним прізвиськом, що вона для неї вигадала, і створила інше – таке, яке сподобалося б тільки їй. Лені було не до вподоби, коли її називали Кошенятком. Це не було гідним ім’ям для дівчини з роду Дітріхів, якій вже виповнилося
