до якихось розпитувань було вельми небезпечно. Можливо, саме від нього і походили всі ці дикі чутки та плітки, які ось уже багато років бентежили люд, котрий заселяв Інсмут.
Окремі «прийшлі» мешканці міста час від часу також кидали розрізнені, малозрозумілі та двозначні фрази подібного змісту, немов натякаючи на те, що насправді знають набагато більше, ніж кажуть. А тому було цілком імовірно, що між розповідями старого Зедока та потворними аборигенами Інсмута існував якийсь цілком реальний зв’язок. Решта мешканців міста ніколи не виходили з дому після настання темряви просто тому, що такі були правила. На додачу тутешні вулиці були настільки брудними та запущеними, що навряд чи котрійсь нормальній людині спаде на гадку думка волочитися по них нічної години.
Щодо ділової активності, то краще прямо визнати: та кількість риби, з якою поверталися рибалки, була просто вражаючою, хоча їм самим це з кожним роком ставало все менш вигідно, оскільки ціни продовжували падати і зростала конкуренція з боку великих підприємств-постачальників. Головним же бізнесом міста залишалася, природно, золотоочисна фабрика, комерційний офіс якої розмістився всього за кілька десятків метрів від того місця, де ми з молодим бакалійником підтримували нашу бесіду. Самого старого Марша теперішнє покоління містян ніколи не бачило, хоча він і виїжджав часом на виробництво, сидячи в закритій і щільно заштореній машині.
Поширювалася ціла купа чуток щодо того, як виглядає Марш тепер. Колись він мав славу мало не чепуруна, і люди стверджували, що він і зараз носить допотопний едвардіанський костюм, достатньо вдало підігнаний до його теперішньої, вкрай потворної фігури. Багато років в офісі всім порядкували його сини, але останнім часом і вони воліли не з’являтися на людях, залишивши провадити справи представникам молодшого покоління родини. Зовні сини та доньки Марша помітно змінилися, особливо старші, і казали, що їхнє здоров’я з кожним роком підупадає.
Одна з доньок Марша була вкрай огидна, схожа на рептилію жінка, котра в надлишку чіпляла на себе всілякі химерні коштовності, виготовлені явно в тих же традиціях, що і загадкова тіара з музею в Ньюберіпорті. Моєму співрозмовнику також не раз доводилося бачити на ній такі прикраси, які, на думку оточуючих, були частиною якогось старовинного скарбу – чи то піратського, чи й зовсім пекельного. Священики й інші церковні служителі (або як вони там себе називали) в особливих випадках натягали собі на голови подібні прикраси, хоча рідко кому вдавалося зустріти такі речі в щоденному житті. Взірців таких коштовностей молодий бакалійник особисто не бачив, хоча, за словами інших людей, їх аборигенам не бракувало.
Марші, так само як і троє старовинних місцевих родів – Вейти, Джілмени й Еліоти, – вели підкреслено відокремлений спосіб життя. Мешкали вони в величезних будинках на Вашинґтон-стрит, причому дехто з них – ті, хто були зовні найпотворніші та найогидніші, –
