мене обслуговував, мало в собі невиразні ознаки горезвісної «інсмутської зовнішності», хоча його манери загалом були достатньо чемними та цілком пристойними. Мабуть, уплинуло довготривале спілкування з життєлюбними покупцями, до числа яких належали водії вантажівок, гендлярі золотом та їм подібні «чужинці», котрі подекуди бували в Інсмуті.
Знову повернувшись до пожежної станції, я побачив, що удача й справді всміхнулася мені: з-за рогу похмурого готелю, котрий стояв на Пейн-стрит і який, як я вже казав, називався «Джілмен-гауз», човгав довготелесий і виснажений Зедок Аллен. Відповідно до заздалегідь розробленого плану, я привернув увагу старого тим, що жваво розмахував тільки-но придбаною пляшкою, і незабаром виявив, що він змінив свій маршрут і тепер волочився вже десь за моєю спиною, з тугою поглядаючи на заповітну приманку. Я ж тим часом звернув на Вейт-стрит і неквапно попрямував до заздалегідь уподобаної глухої ділянки безлюдної вулиці.
Орієнтуючись по саморобній мапі, яку мені люб’язно накреслив юний бакалійник, я впевнено тримав курс на південну частину портових споруд, яку вже мав нещастя навідати цього дня. Єдині, кого помітив мій уважний погляд, були рибалки, що сиділи на віддаленому хвилерізі, а за кілька кварталів у південному напрямку я вже не бачив навіть їх. Там я розраховував знайти якусь ще збережену лавицю або щось придатне для сидіння, аби побалакати із Зедоком Алленом. Однак ще до того, як я досяг Мейн-стрит, за моєю спиною почулося хрипке, надтріснуте: «Гей, пане!» У відповідь я обернувся, дозволив дідугану нарешті нагнати мене і запропонував хильнути з відкоркованої пляшки.
Продовжуючи прошкувати занедбаною пусткою, я став обережно розпитувати свого співрозмовника. Проте незабаром виявив, що розв’язати йому язика було не так легко, як я сподівався. Нарешті я побачив достатньо широкий отвір між будинками, який провадив у напрямку причалів між напівзруйнованими цегляними стінами, що потопали в густих заростях будячиння та іншого бур’яну. Купи порослого мохом каміння біля самої води здалися мені цілком придатними для сидіння, на додачу ця місцина виявилася доволі надійно прихованою від сторонніх поглядів залишками солідного складу, який колись стояв тут. Отож я мав намір приступити до таємної задушевної бесіди зі старим Зедоком, а тому впевнено повів свого супутника до замшілих валунів. Запах тліну та розрухи був сам по собі вельми огидний, а в суміші з дурманом рибного смороду здавався і зовсім нестерпним. Проте я твердо вирішив усупереч будь-яким обставинам досягти наміченої мети. До відходу мого вечірнього автобуса на Архем ще залишалося близько чотирьох годин. Я підсовував старому жадану пляшку, а сам обмежився цілком мізерним сухим пайком, який мав замінити мені традиційний ленч. У своєму частуванні я, проте, намагався дотримуватися певної міри, бо не хотів, щоб хмільна балакучість Зедока переросла в тупе заціпеніння. Приблизно через годину його небалакучість стала поступово танути, хоча старий, як і раніше,
