тож у мене з’явилася можливість випробувати свій шанс на порятунок.
Лише підійшовши до вікна впритул, я виявив, що воно має важкі оксамитові фіранки, що чіпляються за жердину вшитими в них бронзовими кільцями, і що віконниці із зовнішнього боку забезпечені масивною засувкою, яка виступає назовні. Прагнучи максимально убезпечитися перед обличчям майбутнього достатньо небезпечного стрибка, я різко смикнув за фіранки, і вони, а разом із ними і сама жердина, звалилися на підлогу; після цього я зачепив два кільця за виступ засувки та викинув тканину назовні. Важкі складки опустилися на прилеглий дах, після чого я переконався, що і кільця, і жердина цілком витримають вагу мого тіла. Таким чином, чіпляючись за фіранки, як за таку собі імпровізовану мотузяну драбину, я став спускатися донизу, залишаючи позаду огидний і сповнений усілякої мерзоти заклад, який називали «Джілмен-гаузом».
Сяк-так ступивши на розхитані пластини шиферу похилого даху, я шпарко, навіть жодного разу не послизнувшись, досяг найближчого зяючого чорного отвору слухового вікна. Поглянувши на вікно готелю, яке покинув кілька секунд тому, я помітив, що воно залишалося, як і раніше, неосвітленим і порожнім, тоді як десь віддалік на північ, за розбитими димарями, виднілися вогні зали Ордену Даґона, що зловісно блищали, а також колишніх баптистської та методистської церков, контури яких одразу ж чітко та грізно спливли в моїй свідомості. У внутрішньому дворику піді мною, здавалося, не було ні душі, тому я продовжував живити боязку надію втекти звідси ще до того, як буде оголошена загальна тривога. Посвітивши ліхтариком в отвір слухового вікна, я не виявив під ним сходів; утім, висота була незначною, тому я вхопився за його краєчок і став сповзати вздовж цегляної стіни, після чого, розтиснувши руки, приземлився на запилюжену та захаращену зогнилими пачками та діжками підлогу.
Приміщення, в якому я опинився, мало дуже огидний вигляд. Проте мені було вже не до вражень та емоцій, а тому я мерщій кинувся до сходової клітки, на яку натрапив промінь мого ліхтарика, встигнувши при цьому все ж мигцем зиркнути на годинник на руці – він показував другу ночі. Сходи відчайдушно скрипіли, але загалом здавалися достатньо надійними, тому я прожогом чкурнув униз і, минувши другий поверх, обладнаний під якусь подобу комори або хліву, опинився на першому. Там панувало цілковите запустіння, і тому кожен мій крок гучно відлунював. Нарешті я досяг нижнього холу, в дальньому кінці якого побачив ледь помітний світлий прямокутник, який, як я збагнув, мав позначати дверний одвірок, що виходить на Пейн-стрит. Попрямувавши, однак, у протилежний бік, я встановив, що задні двері також відчинені, негайно кинувся до них і, перелетівши через п’ять кам’яних сходинок, опинився на порослій травою бруківці внутрішнього дворика.
Місячне сяйво сюди не проникало, однак я і без нього міг цілком орієнтуватися навіть без ліхтарика. У деяких вікнах «Джілмен-гаузу» можна було розрізнити
