тягне в свій бік, дотепер не завдавали нам відчутної шкоди; однак настане день, і об’єднання розрізнених досі уривків знань відкриє перед нами такі жахливі видозміни реальної дійсності, що ми або зійдемо з глузду від побаченого, або спробуємо сховатися від цього згубного просвітлення в спокої та безпеці нового середньовіччя.
Теософи висловили здогад про забобонний страх, що його вселяє велич космічного циклу, в якому весь наш світ і людська раса є лише тимчасовими мешканцями. Від їхніх натяків на дивні прояви минулих часів кров застигла б у жилах, якби їх не одягнули в терміни, прикриті заспокійливим оптимізмом. Однак не вони дали мені нагоду якось зазирнути в ці заборонені епохи: мені мороз іде по шкірі, коли про це думаю, й охоплює шаленство, коли бачу це уві сні. Цей проблиск, як і всі грізні прояви істини, викликало випадкове поєднання воєдино розрізнених фрагментів: власне однієї старої газетної статті та нотаток померлого професора. Я сподівався, що нікому більше не вдасться поєднати таку сполуку; у будь-якому разі, якщо мені суджено жити, то я ніколи свідомо не приєднаю жодної ланки до цього страхітливого ланцюга. Гадаю, що і професор також мав намір зберігати в таємниці те, що дізнався, і, мабуть, знищив би свої архіви, якби раптова смерть не завадила йому.
Моє перше знайомство з тим, про що піде мова, сталося взимку 1926—1927 рр., коли раптово наказав довго жити мій двоюрідний дідусь, Джордж Ґеммел Ейнджелл, заслужений професор на заслуженому відпочинку, знавець семітських мов Бравнівського університету в Провіденсі (штат Род-Айленд). Професор Ейнджелл став знаменитим як експерт зі стародавньої писемності, і до нього часто зверталися керівники найбільших музеїв; тому смерть чоловіка у дев’яносто два роки не пройшла непоміченою. Цікавість до цієї події значно посилювали й загадкові обставини, що її супроводжували. Смерть застала професора під час його повернення з причалу пароплава з Ньюпорту; свідки стверджували, що той упав після зіткнення з якимось негром, на вигляд – моряком, котрий несподівано вигулькнув із одного з підозрілих темних двориків, що виходили на крутий схил пагорба, за яким пролягав найкоротший шлях від берега до будинку покійного на Вільямс-стрит. Лікарі не змогли виявити якихось слідів насильства на тілі і після довгих плутаних дебатів дійшли висновку, що смерть настала унаслідок надмірного навантаження на серце надто вже літнього чоловіка, викликаного підйомом дуже крутим схилом. Тоді я не бачив причин сумніватися в цьому висновку, однак згодом певні сумніви у мене з’явилися, навіть більше – врешті-решт, я визнав його малоймовірним.
Як спадкоємець і духівник свого двоюрідного дідуся, котрий помер бездітним удівцем, я мав ретельно вивчити його архіви; з цією метою перевіз усі теки та пачки до себе в Бостон. Основну частину відібраних мною матеріалів згодом опублікувало Американське археологічне товариство. Але залишилася ще одна скринька, вміст якої я визнав найзагад-ковішим і не хотів показувати нікому. Вона була замкнена, причому я не зміг знайти ключа доти, доки не здогадався
