неправильного прочитання такого незвичного слова. Сам рукопис був поділений на два розділи, перший із яких називався «1925. Сни і творчість за мотивами снів Г. А. Вілкокса, Томас-стрит, 7, Провіденс, Лонґ-Айленд», а другий – «Розповідь інспектора Джона Р. Леґресса, Б’єнвілль-стрит, 121, Новий Орлеан, Луїзіана, 1908, А. А. С. Мтґ, нотатки про те ж + свід. проф. Вебба». Інші папери – короткі записи, зокрема зміст снів різних осіб, снів дуже незвичайних, а ще витяги з теософських книжок і журналів (особливо – з праці В. Скотта-Елліота «Атлантида й утрачена Лемурія»), все інше – нотатки про таємні культові товариства та секти, що діяли найдовше, з посиланнями на такі міфологічні й антропологічні джерела, як «Золота гілка» Фрезера та праця Маррі «Культ відьом у Західній Європі». Газетні вирізки в основному стосувалися випадків особливо химерних психічних розладів, а також спалахів групового божевілля чи якоїсь манії навесні 1925 року.
Перший розділ основного рукопису містив вельми цікаву історію. Вона розпочалася 1 березня 1925-го, коли якийсь темноволосий юнак, дуже збуджений, з’явився до професора Ейнджелла і приніс із собою глиняний барельєф, ще зовсім свіжий і тому вологий. На його візитівці було написане ім’я – Генрі Ентоні Вілкокс, і мій двоюрідний дідусь упізнав у ньому молодшого сина з доволі відомої родини, котрий останнім часом вивчав скульптуру в школі дизайну Род-Айленду і жив самотою в будинку Флер-де-Ліз, неподалік від місця свого навчання. Вілкокс був не по літах розвинений юнак, знаний своїм талантом і дивацтвами. З раннього дитинства він відчував неабияке зацікавлення дивними історіями та пророчими снами, про які мав звичку розповідати. Він називав себе психічно гіперсенситивним, а поважні статечні жителі старої комерційної дільниці вважали його просто диваком і не сприймали всерйоз. Майже ніколи не спілкуючись із людьми свого кола, він поступово став зникати з поля зору суспільства і тепер був відомий лише невеликій групі естетів із інших міст. Навіть у мистецькому клубі Провіденсу, який прагнув зберегти свій консерватизм, його вважали відлюдним химерником.
У день свого візиту, як повідомлялось у рукописі професора, скульптор без будь-якого вступу одразу ж попросив господаря допомогти йому розшифрувати ієрогліфи на барельєфі. Звернувся він якось пишномовно, що виказувало в ньому схильність до зверхності, та не викликав симпатії. Не дивно, що мій дідусь висловився скептично, бо підозріла свіжість виробу свідчила про те, що все це не має жодного стосунку до археології. Заперечення юного Вілкокса справили на мого дідуся сильне враження, він їх запам’ятав і згодом відтворив письмово. Треба сказати, вони мали поетичний і фантастичний характер, що було дуже типовим для його бесід і, наскільки я міг переконатися надалі, взагалі були його характерною рисою.
– Певна річ, він зовсім свіжий, – заявив гість, – адже я зліпив його минулої ночі уві сні, де мені явилися дивні міста. А ці сни давніші, ніж споглядальний Сфінкс або оточений садами
