Капою як?..
– То не твоє діло, синку, що там у нас і як. Ми дорослі люди, я твій батько, отож не суйся, куди не треба.
– А мама Ґуля як же?
– А що тобі мама? Ми ж домовилися, що ти мовчатимеш, що анічичирк, – батько подивився на сина сторожко.
– Та я-то мовчатиму, але…
– Тобі щось не зрозуміло?
– А ви маму точно не кинете?
– Тю ти, дурне теля! Я ж тобі пояснював…
Вони знов їхали в тому самому трамваї № 9, яким учора дісталися на Поділ до «старого фронтового товариша» – тітки Капітоліни Замбриборщ. Їхали вбік того ж таки залізничного вокзалу, але на тамтешній трамвайній зупинці не вийшли, бо маршрут пролягав далі на Деміївку.
Отож доки розжарений сонцем жовто-червоний бляшаний вагон гуркотів по рейках, батько знов повторив те, що вже встиг розповісти синові: як вони з тіткою Капою разом воювали, як у неї був фронтовий коханець – капітан Плющ, як усі почали задирати й ображати тітку Капу, називати її «ППЖ» і всякими різними негідними прізвиськами, коли капітана Плюща вбило під час артобстрілу, як тільки він один – Амос Дунець пожалів тітку Капу…
– Зрозумій, синку, що я для неї так… Старий бойовий товариш. Що там між нами було і є – то нікого не обходить. Але щоб Аґлаю мою заради неї кидати… Ти з глузду з’їхав чи що?! Я тут тільки так… Поживу трохи, почекаю, доки ти в інститут документи подаси, а потім назад додому подамся. І буде у нас із мамою твоєю своє життя, а у тітки Капи – своє. Ми ж із нею фронт згадали? Згадали. Ну, то й буде з нас. А так кожен сам по собі. Я не потрібен їй, вона не потрібна мені. Ми дорослі люди. От і все.
Після того Назар вже не чіплявся до батька з розпитуваннями. Хоча й думав про себе: «Нічого, нічого! От коли я одружуся, у мене все не так буде. У мене все буде по-людськи, а батько… Хай живе, як знає. Все ж таки в одному він правий: ми всі – дорослі люди».
Зійшли з трамваю під невеличким залізничним мостиком на зупинці, що називалася «Байкове кладовище». Цвинтар починався поруч – за залізничним мостиком буквально через дорогу.
– Навіщо ми сюди приїхали? – здивовано спитав молодий чоловік.
– Зараз побачиш, – відповів батько.
На базарчику попід червоним кладовищенським муром купили невеличкий букетик квітів. Пішли вгору. Амос час від часу звірявся з планом, намальованим на клаптику паперу, очевидно, тіткою Капою. Коли ліворуч перед ними з’явилися ворота – зайшли туди. Поблукали трохи між могилами, а тоді…
– Ось тобі, синку, могила твоєї улюбленої поетеси – Лесі Українки, віршами якої ти вчора розчулив не тільки тітку Капу, але й мене також. Оце і є той сюрприз, який я тобі обіцяв. Тепер можеш покласти квіти.
Якщо навіть батьків голос трохи тремтів від хвилювання, то що можна сказати про бідолашного молодого чоловіка?! Та Назар просто онімів від несподіванки!!! Тим паче, що поруч з Лесею Українкою були поховані її найрідніші люди: брат Михайло, батько Петро Антонович
