й руїна стало так тримаєТовариша, аби не впав додолу.
Їм добре так удвох, – як нам з тобою, —
А прийде час розсипатись руїні, —
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?
Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?
По завершенні всі троє деякий час мовчали, потім Капітоліна обійняла Амоса за плечі й повторила замислено:
– Оповити, мов плющ…
– «Мов плющ, обняти», – несміливо виправив її Назар.
– Ну гаразд, нехай обняти. Я просто згадала, бо мого теж Плющем звали. Ти мого Плюща пам’ятаєш, Амосику? Він же мені халатик цей шовковий і здобув у якості трофея…
– Аякже! – охоче підтвердив батько.
– Отож я і пригадала.
Вона відвернулася й раптом попросила знов:
– А ще чогось почитати можеш?
– Із задоволенням… «Вечірня година» називається. Читати?
– Давай, синку, читай.
Молодий чоловік набрав повні легені повітря і з придихом продекламував:
– Уже скотилось із неба сонце,
Заглянув місяць в моє віконце.
Вже засвітились у небі зорі,
Усе заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При місяченьку та й заспіваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, біленькі хати,
І соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише.
Знов довго мовчали, аж поки Капітоліна наважилася спитати:
– Послухай-но, Назаре… Тобі самому на Волині бувати довелося?
– Ні. Тільки оці вірші…
– А ми з твоїм татом Волинь ту від фашистів визволяли. І з моїм Плющем також… Чи правду я кажу, Амосе?
– Так, Капочко, так, – погодився батько.
– І
