ар помолитися. Аж знову буря страшенна зчинилася. Той же відлюдник з’являється перед цареві очі.
– Довгих років, царю, – каже. – Пресвітлий храм ти збудував, але дечого йому бракує.
Знову велить цар руйнувати споруду.
– Цього разу будуйте дев’ять літ, – велить він. – Зведіть такий храм, що у цілому світі подібного йому немає.
Збудували. Освятили. Зібрався цар помолитися. Піднялася буря. Постав перед царем відлюдник.
– Царю, – каже, – довгих років тобі. Неповторний храм ти збудував. Жаль тільки, дечого йому бракує.
Схопив цар відлюдника за комір.
– Та скажи ж, чого бракує моїй церкві? Ось уже втретє ти примушуєш мене руйнувати!
– Цьому храмові потрібен Азаран-Блбул.1
Відлюдник щез. Цар повернувся додому.
У нього було троє синів. Діти запримітили, що батько засмучений, і запитали:
– У чім твоя печаль, батьку?
– Тому я маю печаль і смуток, – сказав він, – що постарів. Для церкви потрібен Азаран-Блбул, а як мені за ним поїхати?
– Ми поїдемо, – сказали юнаки.
Сіли на коней і поїхали.
Через місяць дісталися роздоріжжя. Бачать – дорога розходиться на три сторони. Вони в задумі зупинилися.
Назустріч їм той же відлюдник.
– Куди, витязі? – запитує він.
– Маємо Азаран-Блбула добути, та не знаємо, якою дорогою їхати.
Відлюдник мовив.
– Хто по цій дорозі, по широкій, поїде, той назад повернеться. Той, хто по середній дорозі поїде – або повернеться, або ні. А хто по нижній дорозі поїде – той нехай забуде навіть надію на повернення.
– Чому? – запитав молодший брат.
– Поїдеш, – сказав відлюдник, – перепинить дорогу річка. Володарка Азаран-Блбула отруїла її чаклунством і не п’є з неї. А ти повинен випити і сказати: «Ох, жива вода!» Переїдеш через річку, зустрінеться тобі квітка. Вона зачаклувала її в колючий шпичак. Ти ж повинен зірвати, понюхати і сказати: «Ох, райська квітка!» Поїдеш далі – побачиш прив’язаного вовка і біля нього ягня. Перед вовком трава лежить, перед ягням – м’ясо. Маєш м’ясо перекласти вовкові, а траву – ягняті. Поїдеш ще далі – побачиш великі ворота: одна стулка прикрита, друга – відкрита. Прикриту ти мусиш закрити, а закриту – відкрити. Увійдеш і побачиш сплячу володарку Азаран-Блбула. Вона сім днів спить, сім днів пильнує. Зумієш виконати все, про що я розказав, – привезеш Азаран-Блбула, а не зумієш – не повернешся.
Старший брат вибрав собі широку дорогу. Їхав, їхав і доїхав до палацу. «Навіщо мені їхати на вірну смерть, – подумав він, – наймуся я у цей дім на роботу, послужу та поживу».
Середній брат поїхав середньою дорогою. Об’їхав гору і з другого боку побачив палаючий, мов смолоскип, палац. Зліз із коня. Увійшов у зелений сад і присів на зелену траву. Бачить – між землею і небом іде чорний араб. Дійшов до юнака, ударив його прутом – обернувся юнак круглим каменем, закотився під лавку.
Молодший брат поїхав нижньою дорогою, йому зустрілися на шляху: річка, квітка, вовк, ягня, ворота. Він зробив усе так, як намовив відлюдник. Увійшов до палацу і побачив: лежить прекрасна, мов лань, дівчина. Випурхнув із своєї клітки Азаран-Блбул, опустився дівчині на груди і затьохкав-залився на тисячу ладів. Задрімала дівчина, царевич упіймав Азаран-Блбула, поцілував дівчину і тією ж дорогою поїхав назад.
Прокинулася дівчина, дивиться – немає Азаран-Блбула.
Зрозуміла вона, що його вкрали, закричала:
– Ворота, упіймайте!
Ворота у відповідь:
– Бог із ним, мої стулки, які роками ніхто не чіпав, він місцями поміняв, полегшення зробив.
Дівчина крикнула:
– Вовче, і ти, ягня, ловіть крадія!
Ті у відповідь:
– Бог із ним, він траву дав ягняті, а м’ясо – вовкові.
Дівчина крикнула:
– Шпичаку, лови!
Той у відповідь:
– Бог із ним. Ти мене шпичаком обернула, а він – райською квіткою.
Дівчина крикнула:
– Річко, злови мені крадія!
Та у відповідь:
– Навіщо мені ловити? Ти мене отруїла, а він – зробив живою водою. Хай іде собі, Бог із ним!
Робити нічого – сіла дівчина на свого коня.
А тим часом юнак доїхав до відлюдника,
