твій батько?
– Мій батько – пастух Аран. Та навіщо тобі знати наші імена?
– А хіба це гріх?
– Якщо це не гріх, то назви себе і скажи, звідки ти родом?
– Збрехати тобі чи сказати правду?
– Зроби, як вважаєш для себе достойним.
– Достойним для себе я вважаю говорити правду. Але свого імені я не можу тобі відкрити.
Анаїт взяла свій глек і пішла.
З тих пір Вачаган втратив спокій. Образ Анаїт не покидав його ні вдень, ні вночі. Все частіше і частіше їздив він у село Ацік, щоб хоч на хвильку побачити красуню. Вірний слуга Вагінак доповів про це царю з царицею.
Цар покликав сина і сказав:
– Сину мій Вачагане! Тобі минуло двадцять років. Ти – моя єдина надія, ти – опора моєї старості. Прийшов час тобі одружитися.
– Я вже вибрав собі наречену, батьку.
– Хто ж вона? Дочка якого царя? – зрадів батько.
– Вона дочка пастуха з села Ацік. Ім’я їй – Анаїт.
– Це неможливо! – замахав руками цар. – Забудь про неї. Пам’ятай, що царський син має вибирати собі в наречені або царівну, або княжну. У грузинського царя три дочки – вибирай будь-яку. У князя гунарського – теж дочка-красуня.
– Ні, – відповідав Вачаган.
– Ну, тоді одружуйся з донькою воєначальника Варсенік. Вона виросла на наших очах, красуня, буде тобі вірною дружиною, а нам слухняною дочкою.
– Ні, батьку! Якщо ти хочеш, щоб я одружився – знай: немає для мене іншої нареченої, окрім Анаїт, дочки пастуха.
Довго умовляв цар сина, але той твердо стояв на своєму. Тоді цар вибрав багаті подарунки, покликав вірного Вагінака, і той у супроводі двох вельмож поїхав у село Ацік сватати Анаїт, дочку пастуха.
Старий Аран привітно прийняв гостей і розстелив для них килим.
– Який чудесний килим! – здивувались гості. – Це робота твоєї господині?
– Ні, я вдівець! – відповів Аран. – Моя дружина померла десять років тому. – Це робота моєї дочки Анаїт.
– Такого килима немає навіть у нашому палаці. Твоя дочка уміла майстриня. Слава про її красу дійшла до палацу. Цар послав нас для переговорів. Він хоче бачити твою дочку Анаїт дружиною свого сина.
Вельможа чекав, що Аран не повірить своїм вухам чи затанцює від радощів. Але пастух продовжував мовчки сидіти на килимі і нічим не виявляв своїх радощів.
– Що з тобою, Аран? Ти не радий такій високій честі?
– Дорогі гості, – усміхнувся старий пастух. – Я вдячний царю за велику честь узяти з дому жалюгідного пастуха прикрасу для царських палат. Я можу подарувати царю цей прекрасний килим, а дочка моя – сама господиня своєї долі.
Вельможі перезирнулись між собою.
До кімнати увійшла Анаїт, поклонилась гостям і сіла за п’яльця. Її тонкі пальці миготіли, як білі метелики.
– Подивись, Анаїт, які багаті дарунки прислав тобі наш цар, – сказав Вагінак,
