свою згоду вийти заміж за Вачагана. Сім днів і сім ночей тривав весільний бенкет. Царю так сподобалась Анаїт, що він на радощах на три роки звільнив усіх селян від податків, і в країні склали таку пісню:
Встало сонце золоте в день весілля Анаїт,
Дощ із золота полився в день вінчання Анаїт,
Всі поля озолотились, всі податки позабули,
Всі поповнились комори благодатними хлібами.
Честь і слава нашій мудрій, злотокудрій Анаїт!
Скоро після весілля цар послав у справах вірного слугу Вагінака в дальні краї свого царства, і той безслідно зник. Мина-ли роки, цар з царицею померли, і на трон зійшов Вачаган. Якось Анаїт сказала чоловікові:
– Вачагане! Я помічаю, що ти не знаєш, що твориться у твоєму царстві. Люди, яких ти скликаєш на раду, не говорять тобі всієї правди. Щоб заспокоїти тебе, вони говорять, що все добре. А чи так це насправді? Скинь на деякий час царські шати.
– Ти права, Анаїт. Але хто ж без мене буде правити державою?
– Я! І зроблю це так, що ніхто не буде знати про твою відсутність.
– Добре, Анаїт. Завтра я покину палац, і якщо через двадцять днів я не повернусь, значить, зі мною сталась біда.
У простому селянському одязі Вачаган вирушив у далеку дорогу.
Багато він бачив, багато чув, але найдивовижніше сталося з ним на зворотному шляху в місті Перожі. Якось він сидів на міській площі і побачив натовп, який ішов слідом за сивим старцем. Старець повільно ступав, перед ним очищали дорогу і підставляли під ноги по цеглині.
– Хто цей старець? – запитав Вачаган.
– Це великий жрець, він такий святий, що не ступає ногою на землю з боязні розчавити яку-небудь комаху.
В кінці площі старець опустився на розстелений килим і почав проповідь. Вачаган протиснувся вперед, щоб роздивитися і послухати старця.
Старець помітив Вачагана і покликав його до себе.
– Хто ти і звідки?
– Я з далекої чужої землі. Прийшов у ваше місто шукати роботу.
– Ходімо зі мною. Я дам тобі роботу і щедро заплачу за неї. Вачаган пішов слідом за старцем. На краю міста старець
відпустив натовп. Залишились лише жерці та носильники з важкою поклажею. Вони були чужоземці. Скоро показався якийсь храм, оточений з усіх боків високою стіною.
Великий жрець зупинився біля залізних воріт, відчинив їх великим ключем і, впустивши всіх, знову замкнув замок.
Вачаган побачив перед собою храм, увінчаний блакитним куполом, оточений маленькими келіями. Біля цих келій носильники склали свою поклажу, і великий жрець повів їх у храм. У глибині храму, поблизу вівтаря, великий жрець на-тиснув непомітну пружину, і стіна розсунулась надвоє. За нею виднілись нові залізні двері. Великий жрець відкрив ці двері і сказав:
– Увійдіть, люди. Тут вас нагодують і дадуть роботу.
Ніхто не встиг сказати і півслова, як залізні двері зачинились, і все огорнула темрява. Ошелешений Вачаган кинувся до дверей і з усіх сил почав стукати:
– Відчиніть!
