який страшенно хоче грати, може досягти успіху.
Батьки ніколи не возили мене на ковзанку чи ігровий майданчик, як це роблять більшість батьків за наших часів. Лише один раз вони прийшли подивитися, як я граю, і мені довелося вмовляти їх підтримати мене.
То був хокейний плей-оф, який ми мали виграти за будь-яку ціну. Я добре пам’ятаю нашу гру. Один з моїх противників застосував силовий прийом, унаслідок чого я перевернувся в повітрі і впав навзнак прямісінько перед місцем, де сиділи мої батьки. Звівши на них очі, я побачив, що вони з подивом дивляться на мене, ніби питаючи: «Невже тобі подобається ось ця гра?»
Сумніваюсь, що вони усвідомлювали, наскільки серйозним було таке падіння, хоча мама, ймовірно, здогадувалася. Після футбольних матчів вона неодноразово відвозила мене до лікарні з переламаними ребрами.
БАТЬКИ НІКОЛИ НЕ РОЗПИТУВАЛИ, як мої справи і чим я займаюсь.
Причина полягала не лише в тому, що вони були цілком зосереджені на роботі. Їхні родини не дотримувалися традиції стежити за дозвіллям дітей. Мій батько ніколи й нікуди не водив нас. Він ніколи не ходив зі мною рибалити або купатися, хоча завдяки йому я навчився плавати. Якось він повіз мене та сестер кататися на човні, кинув нас за борт і наказав: «Пливіть».
Я пригадую лише один день, який батько подарував мені. Це сталося після моєї бар-міцви, коли я виголосив промову, написану для мене рабином. Війна ще тривала, тож промова про загиблих героїв зворушила присутніх до глибини душі. Мама захотіла, щоб ми записали її, і попросила батька відвести мене до студії звукозапису в середмісті. Ми виконали це прохання. Мама була в такому захваті від результату, що давала прослуховувати запис усім, хто погоджувався. Із часом касета зносилася, і ніхто, крім мами, яка знала мою промову напам’ять, не міг розібрати слів.
Коли ми вийшли зі студії, тато спитав:
– Чого б ти хотів зараз?
– Піти в кіно,– відказав я. І ми рушили до кінотеатру.
Це було так незвично, що я навіть запам’ятав назву фільму – «Миш’як і старе мереживо» (одна з найкращих робіт Кері Гранта). То був перший і єдиний день, який ми з батьком провели разом.
У підлітковому віці я змінив кілька шкіл і скрізь досягав успіхів у спорті, захоплюючись хокеєм, футболом, баскетболом, легкою атлетикою. Я був популярним серед однокласників, але вчився кепсько, сприймаючи школу як місце для розваг. По-справжньому я зосередився на навчанні лише тоді, коли перейшов на останній курс Політехнічної школи Раєрсона, що нині є університетом.
Я вступив туди, щоб вивчати архітектуру, оскільки цей предмет пов’язаний з будівництвом, якому я твердо вирішив присвятити своє життя. На першому курсі я займався різними видами спорту й отримав звання «спортсмен року». На останньому курсі, продовжуючи займатися спортом, я зробив раптове відкриття, що навчання має певні принади, і того року був нагороджений срібною медаллю за високу успішність. Набуті знання згодом стали мені в пригоді.
Хоча
