Ми мусимо працювати далі, і нам дуже важливо, щоб ви продовжували працювати.
Обидва пішли нам назустріч. Ми працювали під проливним дощем, що тривав кілька годин, докладаючи титанічних зусиль, аби зміцнити шпунт і врятувати будівлю. Якби нам не вдалося все виправити, сумніваюсь, що ця книжка була б написана.
Будучи фактичним головою компанії «Макс Шарп і Син», я відповідав не тільки за будівництво, а й вирішував питання, пов’язані з орендою, продажами і фінансуванням. Якось – мені був двадцять один рік – я навідався до Банку Торонто (нині він зветься TD Canada Trust), де батько мав рахунок. Анітрохи не переймаючись тим, що на мені були гумові чоботи і робочий комбінезон, я зустрівся з управляючим філіалу Тедом Геммансом і пояснив йому, за яким принципом ми обирали землю, що наразі коштує значно більше, ніж ми заплатили тоді.
– Знаєте, я міг би продати землю завтра і мати великий зиск,– заявив я.– Але я не хочу нічого продавати – я хочу будувати. А ще я хочу, щоб ви позичили мені необхідну суму. Звісно, ви можете сказати, що я не вкладаю жодних коштів, але це неправда. Все, що я заробив,– мій акціонерний капітал. Якби я прийшов до вас, коли ми вперше оглядали цю ділянку, і сказав, скільки грошей ми готові виділити, я певен, що ви б погодились. Неважко перевірити, що наші прибутки цілком збігаються з наведеною цифрою.
– Чому б тобі не позбутися гумових чобіт і взятися за олівець і папір замість лопати й кайла? – порадив він.
Я отримав позику, але минув певний час, перш ніж я зрозумів справжній смисл його слів. Ось що він мав на увазі: «Ти маєш хист до бізнесу. Чому б тобі не скористатися своїми здібностями? Може, годі класти цеглу?»
Я не знав, що дуже скоро вчиню саме так.
РОЗДІЛ 3
РОЗАЛІ
Зазвичай у першій половині дня я важко працював на компанію «Макс Шарп і Син» і часом почувався геть виснаженим, але це не заважало мені грати в баскетбол і хокей після роботи, вести активне нічне життя, запрошувати дівчат на шоу і танці, розважатися, пити, захоплюватися азартними іграми (інколи це тривало всю ніч). Тоді я й зустрів Розалі.
Ми з родиною завітали на весілля до мого кузена Леонарда Годфрі – сина дядька Макса, який допоміг стільком нашим родичам перебратися до Канади. Коли ми вечеряли за бенкетним столом, відведеним для працівників компанії «Шарп», я звернув увагу на вродливу молоду дівчину за сусіднім столом, де зібралися подружки нареченої. Після вечері я підійшов до неї, представився і запросив на танець. Наприкінці вечора попросив номер її телефону. Дівчина без вагань продиктувала його. Згодом я дізнався, що вона сказала своїй найкращій подружці, Мерл Шейн, що зустріла «чоловіка своєї мрії», але була цілком певна, що я не зателефоную їй.
Упродовж тижня вона вочевидь думала, що мала рацію, адже то був один із напружених періодів, коли я працював від світанку до заходу і залишав будівельний майданчик таким змученим, що мені хотілося одного – відпочити. Минуло сім днів, перш ніж я подзвонив і запропонував
