style="font-size:15px;"> Жінка простягнула мамі руку:
– Люсиль Шевальє. Я є мама Алекс, – вона співчутливо подивилася на мене. – Ти є Лола, уї? Мені душе шкода, але Алекс мати температура.
– О, – відповіла за мене мама. – Яка прикрість! Я Вікі Юнгхерц, мама Лоли. А це Пенелопа, Фло та Лізбет.
Фло щось пробурмотіла, а Лізбет сховалася за спиною в Пенелопи. У тих випадках, коли моя тітка зіштовхується з незнайомою людиною, вона стає боязкою.
Паскаль витягнув із рота льодяник і простягнув його тітці.
– Будеш цукерку? – запитав він.
Тітка Лізбет похитала головою.
Я теж похитала головою. Але не через Паскаля, а через те, що говорила його маман. Її слова спочатку потрапили мені в живіт. Потім піднялися вгору – до голови. І там і засіли, вимагаючи негайних дій.
– Так, але… – пропищала я.
– Це все душе несподівано, – говорила тим часом маман Алекса. – Вранці він вітчув себе зле, я думала, це через хвилювання. Але за годин він мав уже душе високу температур. Навіть не зміг підвівся з постіль. Природно, хлопшик душе засмутитись. І попросив нас зустріти Лолу…
– Але я не хочу, щоб ви мене зустрічали! – вигукнула я. – Я хочу бачити Алекса! А ми можемо швиденько з’їздити до вас додому?
Маман Алекса похитала головою.
– До вашого рейсу душе мало часу, – відповіла вона.
– Тоді ми сядемо на наступний! – у розпачі я схопила маму за руку.
– Ах, мишко, – відповіла мама. – Літак – це тобі не поїзд. На наступний так просто сісти не можна.
– Але тоді… тоді… – у мене перед очима все попливло, долоні стали мокрими. Я не знала, що сказати, й замружилася щосили. Згадала Алекса, як він називав мене «мон шері» або «Лола Левиця», і зрозуміла, що не зможу сісти в літак, не побачивши його в Парижі.
«Будь ласка, – попросила я, до пуття не розуміючи, до кого звертаюся. – Будь ласка, нехай щось трапиться!»
Ну хоча б щось!
Просто зараз!
– Наш рейс… – пролунав голос у мене за спиною. – Наш рейс відкладається!
Я розплющила очі, обернулася й із відкритим ротом утупилася в папая.
– У них, бачте, технічні проблеми, – похмуро промовив він. – Якісь двері не зачиняються.
Ох, як у мене засвербіла голова! Так що там говорить папай?
Мама теж захвилювалася. Але зовсім інакше, ніж я. Так, немов усе це їй страшенно неприємно.
– Що ж тепер робити? – запитала вона.
– Чекати, – скрушно розвів руками папай. – Доведеться переночувати в Парижі. Авіакомпанія оплатить готель. Літак вилітає завтра о 12 : 15.
Я вчепилась у руку Фло й забула, що треба дихати.
Моя подруга посміхнулася й шепнула:
– Твоя бабуся часто говорить, що Господь деякі бажання виконує відразу.
Обличчя
