говорить французькою мовою! От уже не знала. Натомість бразильську вона ледь-ледь розуміє, розмовляти папай навчив тільки мене.
Я закинула голову. Небо було синє-синє. Моє волосся пестив паризький вітер, і я почувалася справжньою кінозіркою. Або людиною, чиє найбільше бажання щойно здійснилося. Люсиль мала рацію. Звісно, нам не вистачило б часу побачитися з Алексом, якби літак вилетів вчасно. До Рю де Бак ми добиралися майже годину.
Назву цієї вулиці я писала вже разів із сто – на конвертах із листами до Алекса. Але я навіть не уявляла, що вона така гарна. Раніше, коли я чула слова «Рю де Бак», мені ввижалося щось на кшталт вервечки сміттєвих баків. Але тепер я точно знаю, що це чудова вулиця. Набагато краща, ніж знамениті Єлисейські Поля, якими я дефілювала у мріях зі своїми левами тієї пори, коли уявляла себе знаменитою приборкувачкою.
На Рю де Бак було багато маленьких крамничок. Одяг із оксамиту й шовку, прикраси з коштовними каменями й навіть опудала левів, які мені, якщо чесно, здалися жахливими, – там можна було купити все, що завгодно. Щоправда, для цього вам знадобилася б ціла купа грошей і маса часу. Грошей у мене в кишені не було, а час на паризькі магазини витрачати зовсім не хотілося. Нехай цим займаються інші.
Мама хотіла купити деякі дрібнички, тому що наш багаж залишився в аеропорту. Паскаль хотів показати тітці Лізбет магазин із м’якими іграшками. Пенелопа та Фло хотіли їсти, а папай хотів зателефонувати до Бразилії, щоб повідомити тітці Мемі про затримку рейсу. Крім того, йому потрібно було взяти ключі в готелі. Він був розташований неподалік і, як сказала Люсиль, був маленьким, але симпатичним.
– Ми з Паскалем вас проведемо, – запропонувала вона, коли ми стояли перед дверима їхньої квартири. І підморгнула мені: – А ти здивуєш Алекса. Можу собі уявити, які в нього будуть очі!
Люсиль поклала мені в руку ключ.
– Тільки не підхопи якийсь вірус, – суворо сказав папай.
Фло підняла вгору великий палець і посміхнулася.
І ось нарешті я стояла перед цими дверима. Важкими лакованими дверима наприкінці довгого передпокою з до блиску відполірованим паркетом. На дверях красувалися срібні зірочки. Я тихенько відчинила замок, і голова моя страшенно засвербіла.
Алекс ніяких «очей» не зробив. Він спав.
Щоб добратися до його ліжка, мені дове-
лося перелазити через купи одягу, шкільних зошитів і компакт-дисків, що були безладно розкидані на підлозі. На стіні висів величезний плакат із зображеннями планет, а на столику поряд із ліжком стояла фотографія в рамці. Моя фотографія!
Я почухала голову відразу обома руками.
А потім обережно сіла на краєчок ліжка й почала дивитися на свого друга.
Алекс спав на боці.
Обличчя в нього палало, темно-русяве волосся прилипло до лоба. Я поклала долоню на його чоло: воно було дуже гарячим.
– Лоло, – пробурмотів він, не розплющуючи очей.
Я ледве не розридалася.
– Я
