куди запрошена уся старшина та по двадцять простих козаків з кожної сотні. Проте туди не запросили жодного запорожця. Вочевидь, Виговський чудово розумів, що Барабаш йому явний ворог і запрошувати його на раду все одно, що самому собі сала за шкуру залити. Але для Якова залишалось загадкою те, чому Іван не приборкує Запорожжя силою? Чому обрав такий незвичний спосіб – заборонив купцям вести з козаками торгівлю? І ця заборона давала перші результати – Січ почала відчувати нестачу хліба, пороху та куль. Козаки-зимовчаки, які звикли жити своїм трудом, ремствували, позбувшись доходів від збуту своїх товарів – сушеної риби, скота, меду. Але їхнє невдоволення спрямовувалося не на гетьмана, а на кошового, бо, на думку людей, саме Барабаш мав вирішувати ці питання. Тому Яків і сидів у самоті, міркуючи над цими труднощами, коли у двері постукали. «Увійди!» – з роздратуванням дозволив він.
Увійшов козак і доповів, що кошового бажає бачити якийсь старий. Яків здивувався, проте наказав привести незваного гостя. У світлицю зайшов бідно вдягнений і щуплий чоловік маленького зросту, фізіономія якого не мала жодних примітних рис, крім кудлатої бороди та таких же густих брів над блідо-блакитними, ніби вицвілими очима. Гість ввічливо вклонився та мовчав.
– Чого тобі треба, старий? – запитав Яків.
– Правди, – лаконічно відповів відвідувач.
– Правди шукають всі! Проте де її знайти, ту правду? – відрізав Барабаш, а потім уважніше придивився до старого. – А хто ти взагалі такий?
– Правда полягає в тому, що царь богоподобен есть, – незворушно відповів гість, вимовивши останні три слова московською говіркою.
При цих словах Яків пожвавився, задоволено осміхнувся та вигукнув:
– Нарешті!
– Судячи з твоєї радості, ти, як і раніше, щиро прагнеш служити великому государеві, – солодкаво посміхнувшись, промовив старий, проникливо вглядаючись в обличчя Барабаша, немов хотів зазирнути йому в душу.
– Звичайно! Сам бачиш, що я тепер кошовий отаман!
– Чудово, що ти вірний царю православному, помазанику Божому. Проте я прийшов не перевіряти твою відданість, а у справах. Той козак, що чатує на вході, надійний?
– Так, він відданий мені.
– Це добре! Чи вдалося тобі довідатися щось про подальші наміри Виговського? Як він собі думає гетьманувати?
– На жаль, ні. На раду в Корсуні мене не запрошено, – знехотя відповів Барабаш. – А ще цей вражий син заборонив купцям привозити свої товари у Січ. Я вже мовчу про те, що промисли віддав в оренду!
– То що ж це за гетьман, який так кривдить славне лицарство запорозьке й так нехтує ним, що не вважає за можливе запросити на раду?! – вкрадливо запитав таємничий гість. А потім ще більш вкрадливо додав: – Чи забувся він, що саме завдяки січовикам небіжчик Хмель отримав булаву?
– У тому й річ, що саме Хмель, а не Виговський.
