мені, бо вважає, що ви, діти, її не зрозумієте та осудите! – страдницьки вигукнув Павло, із задоволенням помітивши розчулення хлопця.
– Та що за маячня! Ми в житті б її не осудили! – щиро здивувався Демко. – Що ж тут осудливого?! Ми з сестрою старші, тому розуміли, як вона сумувала після смерті батька, а потім страждала від самотності, а як повернулася з Чигирина, то ходила замислена, але жодним словом нам не поскаржилася. Може, сестрі щось говорила… Ах, ні! Мама ніколи ні на що не жаліється.
– От тепер ти сам бачиш, що не так вже й легко Марічку переконати! Тому й розпитую тебе, щоб хоч душу розповідями про неї потішити! І ніхто, ніхто мені не зможе допомогти… – жалібно вигукував Яненко, пустивши скупу чоловічу сльозу і нишком позираючи на Демка.
– Пане, я спробую тобі допомогти, чим зможу! – вигукнув Демко. – Щоправда, відверто я з мамою про це не зможу поговорити. Сам розумієш, що мені це не зовсім пристойно. Але я все розповім сестрі – мама довіряє їй більше, ніж мені, і Олесенька не відмовиться допомогти! Тільки не журися, пане!
– Оце вже по-нашому, по-козацьки! – задоволено вигукнув Павло й одразу повеселішав, пожвавився. – Ось що, синку, вип’ємо за те, що ти так спритно матір засватав. На таке треба мати талант! – хихикнув він, власноруч розливаючи оковиту по чарках, і урочисто проголосив: – За здоров’я нашої любої Марічки! Ні, до дна, до дна! – зажадав він, помітивши, що хлопець не подужав чарку. – Це ж за здоров’я твоєї мами! А тепер вип’ємо за твоє! Ну, ще й по третій чарчині перехилімо, бо numero Deus impare gaudet! Себто Бог любить Трійцю.
– Угу. А четверту Богородицю, – відповів українським дотепом Демко, бо не знав латини. – Я зараз захмелію, бо не звик так багато пити, і мені буде соромно повертатися до Пушкаря п’яним.
– Нічого! Заночуєш у мене! – запропонував Павло, але потім вкрадливо запитав: – А як до тебе Пушкар ставиться? Не ображає?
– Ні, не ображає. Тільки… – Демко трохи замислився, а потім мовив: – Сьогодні він був якийсь дивний і чомусь незадоволений тим, що пана Виговського знову гетьманом обрали.
– А з чого йому радіти, коли він, мабуть, сам на булаву зазіхає, – осміхнувся Павло. – Розумієш, синку, все воно дуже складно! Стати гетьманом – справа дурна й нехитра, проте ще треба вміти державою керувати! Виговський вже давно на уряді – він з моїм покійним дядьком від самого початку був. І небіжчик йому довіряв! Якби не довіряв, то давно б уже стратив, як деяких інших. А так Виговський дев’ять років писарем при ньому був! Йому такі справи, такі таємниці відомі, про які Пушкар чи хто інший ані сном, ані духом не відають. І от так, до пуття нічого не знаючи, тягнуть лапи до тієї булави, – роздратовано промовив він, а потім відверто додав: – Мартин ось уже майже десятиліття беззмінно тримає пірнач полтавського полковника і до того ж користувався прихильністю мого дядька настільки, що ще навесні той називав його одним зі своїх можливих наступників. Тож цілком ймовірно, що він мріє про булаву. Та хіба тільки він?! Збави Боже,
