поблизу якого це трапилося. Поки море не віддасть інженерового тіла і Наб на власні очі не побачить, своїми руками не торкнеться його, він не повірить, що такий видатний чоловік міг так по-дурному загинути всього за кілька сотень кроків від берега.
Ранкова трапеза 26 березня складалася з голубиних яєць і літодомів. А ще Герберт вельми вчасно знайшов у розколинах скель сіль, що утворилася внаслідок випаровування морської води.
Після сніданку моряк запропонував Спілету вирушити з ним і Гербертом на полювання. Але, добре поміркувавши, вони вирішили, що хтось конче має залишитися в печері, аби підтримувати вогонь, а ще на той малоймовірний випадок, якщо Наб таки знайде інженера і йому знадобиться допомога. Тож кореспондент залишився в Комині.
– Ходімо, Герберте, – сказав моряк. – Гадаю, набої ми знайдемо по дорозі, а в лісі виламаємо собі рушниці.
Але Герберт сказав, що за таких обставин їм не завадило б мати щось подібне до трута.
– Що ж може його замінити? – спитав Пенкроф.
– Наприклад, обпалена ганчірка.
Моряк неохоче погодився з цією пропозицією, адже на трут одразу перетворили його картатий носовик. Його поклали в сухе, захищене од вітру і води місце в розколині скелі.
У лісі Пенкроф насамперед виламав дві товсті гілляки і зробив з них замашні ломаки. Герберт загострив кінці кийків об скелю. Ех, що він тільки не віддав би тепер за звичайнісінького ножа!
Вочевидь, у цьому лісі ще не ступала нога людини. Єдині сліди, які помітив Пенкроф, залишили якісь чотириногі. З огляду на свіжі відбитки, це були великі тварини, імовірно, хижаки, тож зустрітися з ними було б небезпечно. Відсутність людських слідів не засмутила моряка, а радше потішила: знайомитися з мешканцями цієї тихоокеанської землі вони прагнули не більше, аніж зустріти хижих звірів.
Шлях виявився важким. Герберт і Пенкроф ішли здебільшого мовчки і дуже повільно, тож за годину насилу подолали одну милю. Безліч птахів пурхали в кронах дерев, але вони здавалися дуже полохливими. Герберт помітив у болотистій частині лісу птаха з гострим і довгим дзьобом, що нагадував рибалочку. Проте ця птаха відрізнялася від рибалочки яскравішим пір’ям з металевим відливом.
– Це, мабуть, якамара, – сказав Герберт, намагаючись наблизитися до птаха.
– Я не проти скуштувати м’яса якамари, – відповів моряк, – якби цей птах люб’язно дозволив засмажити себе.
У цю мить камінь, який вправно пожбурив юний натураліст, ударив птаха в крило. Але удар був недостатньо сильний, тож якамара хутко зникла з очей.
– От я телепень! – з досадою вигукнув Герберт.
– Е ні, мій хлопчику, – заперечив матрос, – ти поцілив влучно, це не кожен зможе. Не засмучуйся, упіймаємо якамару іншим разом!
І вони пішли далі. Пенкроф марно шукав яке-небудь цінне пальмове дерево, корисне у домашньому вжитку. Це був хвойний ліс,
