style="font-size:15px;"> Не спалося у Комині тільки Ґедеонові Спілету. Він картав себе за те, що не пішов разом з Набом. Що могло статися з бідолашним хлопцем? Чому він не повернувся? – запитував себе кореспондент.
Близько другої години ночі Пенкроф відчув крізь сон, що хтось штовхає його у бік.
– Що сталося? – скрикнув він, прокидаючись і миттю струшуючи з себе сон, як це уміють справжні моряки, привчені до різних життєвих обставин.
– Слухайте, Пенкрофе, слухайте! – прошепотів кореспондент, що схилився над ним.
Моряк прислухався, але почув тільки завивання бурі.
– Це вітер, – сказав він.
– Ні, – заперечив Ґедеон Спілет. – Я чую гавкіт собаки.
Пенкроф схопився на ноги. Справді, як вітер стих на якусь мить, він теж почув далекий гавкіт.
– Це Топ! Топ!.. – скрикнув, прокинувшись, Герберт.
Усі троє кинулися до виходу з Комина. Вітер віяв просто в лице і штовхав їх назад. Тільки ухопившись за скелі, вони змогли встояти на ногах.
Море, небо, земля були однаково чорними. За кілька хвилин кореспондент і двоє його товаришів змокли під дощем до нитки. Здавалося, вуха їхні поглухли від бурі, очі посліпли від піску. Та ось до них знову долинув собачий гавкіт. Моряк на мить забіг назад до печери і повернувся із палаючою головешкою в руках. Розмахуючи нею над головою, він оглушливо свиснув. Тепер гавкіт почувся ближче, і скоро в печеру вскочив собака. Герберт, Пенкроф і Спілет зайшли слідом.
– Я ж казав – це Топ! – вигукнув Герберт.
Це справді був інженерів пес. Але ні сам Сайрус Сміт, ні Наб із ним не повернулися.
Незрозуміло, як інстинкт міг довести собаку до Комина, де він ніколи не був. Але ще більш дивовижно було те, що Топ, витримавши справжню битву з негодою, не здавався втомленим. Пес радісно терся шиєю об Гербертові руки.
– Якщо знайшовся собака – мусить знайтися і його господар! – упевнено мовив кореспондент. – Рушаймо! Тепер Топ поведе нас!
Пенкроф не сперечався. Він ретельно укрив попелом жар, щоб зберегти вогонь, прихопив із собою те, що залишилося від вечері, й пішов до виходу, свиснувши Топу. За ним подалися Герберт і Спілет.
Ураган, що лютував з нечуваною силою, розпорошував струмені зливи, перетворюючи їх на водяний пил. Проте одна обставина сприяла недавнім повітроплавцям: ураган віяв з південного сходу, штовхаючи їх у спини, тому не лише не заважав, а навіть прискорював їхній рух. Надія знайти зниклого товариша теж подвоювала сили. До четвертої години ранку вони вже подолали близько п’яти миль. Змоклі й змерзлі, гнані вітром Пенкроф, Спілет і Герберт втомилися від швидкої ходьби, майже бігу, але жодне нарікання не зірвалося з їхніх вуст. Вони були готові йти за Топом куди завгодно.
Близько п’ятої ранку почало світати. О шостій зовсім розвиднилося. Хмари мчали високо в небі з шаленою
