кивнув Пенкроф.
– Як ви гадаєте, Сайрусе, – спитав кореспондент, – куди нас занесло ураганом?
– Точно я вам не можу сказати, але є багато ознак того, що ми зараз у Тихому океані. Коли ми вилітали з Річмонда, вітер дув з північного сходу, і сама сила урагану свідчить про незмінність його напрямку. Мені здається, що ми подолали відстань близько шести, може, семи тисяч миль. Отже, куля принесла нас або на Маркизькі острови, або ж на Паумоту, або, якщо швидкість вітру була більшою, ніж я припускаю, у Нову Зеландію. В останньому випадку нам легко буде повернутися на батьківщину: з англійцями чи маорійцями ми швидко знайдемо спільну мову. Але якщо, навпаки, ми опинилися на березі якогось із островів Мікронезійського архіпелагу, тоді нам доведеться обживатися так, ніби збираємося залишитися тут назавжди.
– Як?! – скрикнув кореспондент. – Ви сказали «назавжди»?
– Краще бути готовими до найгіршого, – відповів інженер, – а добрі новини, якщо такі будуть, хай стануть для нас приємними несподіванками.
– Чудово сказано, – схвалив моряк. – Якщо це острів, можна сподіватися, що поблизу нього пролягають морські шляхи.
Вирішили так: Сайрус Сміт із Ґедеоном Спілетом перебудуть день у Комині, щоб краще ознайомитися з узбережжям і гранітною стіною, а Наб, Герберт і Пенкроф тим часом вирушать у ліс на полювання. Топ побіг з мисливцями, стрибаючи і пустуючи в густій траві.
Ліс був хвойний, переважно сосновий. Місцями дерева росли не так густо, і там траплялися окремі могутні сосни з товстелезними стовбурами. Це наводило на думку, що невідома земля лежить у дещо вищих широтах, ніж припускав інженер. На кількох галявинах у лісі громадилися купи бурелому. То були невичерпні запаси палива для наших мандрівників.
Мисливці блукали вже понад годину, та досі не натрапили на бодай якусь дичину. Тим часом сонце ще не досягло зеніту. Похід лісовими нетрями тривав. Дорогою Герберт знайшов корисне дерево з цілком їстівними плодами. Це була італійська пінія, могутня сосна, чудові горішки якої саме дозріли, тож мандрівники радо посмакували ними.
– Чудово, – сказав Пенкроф. – Водорості – замість хліба, сирі молюски – замість печені ще й горішки на десерт – непоганий, скажу я вам, обід для людей, які не мають у кишені жодного сірника!
– Топ щось побачив! – раптом вигукнув Наб і притьмом побіг у гущавину, звідки чувся гавкіт собаки, до якого додалося ще якесь дивне хрюкання.
Мисливці не встигли заглибитися в хащі, аж побачили, як Топ намагається повалити на землю якусь чотириногу тваринку, тримаючи її зубами за вухо. Тваринка чимось нагадувала дикого кабана. Лапи з кігтями, якими вона відчайдушно впиралася в землю, були з’єднані перетинками. Герберт упізнав у цій тварині капібару, або водосвинку, – одного з найбільших представників ряду гризунів.
Та щойно Наб підняв палицю, аби оглушити нею капібару, як вона враз сіпнулася
