краєм ока, пішла до свого знайомого і тепер сиділа на бочці з пивом та дригала ногами.
– Фрідо, – прошепотів К. – Ви добре знаєте пана Кламма?
– О так, – сказала вона. – Дуже добре.
Фріда нахилилася до К., і йому аж тепер впало у вічі, що свою легеньку кремову блузку з глибоким вирізом дівчина поправляла доволі грайливо. На її худорлявому тілі ця блузка виглядала недоречно. Потім вона сказала:
– Ви пам’ятаєте, як Ольга сміялася?
– Так, вона дуже невихована, – сказав К.
– Не зовсім так, – примирливо заперечила Фріда. – У неї була причина для сміху. Ви питаєте, чи знаю я Кламма, а я таки знаю, – у цьому місці вона випросталася й кинула на К. свій переможний погляд, який важко було пов’язати зі сказаним раніше. – Я його коханка.
– Коханка Кламма? – перепитав К.
Вона кивнула.
– Тоді ви, – сказав К. з посмішкою, щоб це не прозвучало занадто серйозно, – дуже поважна особа для мене.
– Не лише для вас, – сказала Фріда дружнім тоном, хоча й не відповіла на його посмішку. Але К. знайшов спосіб подолати її зверхність і скористався ним. Він запитав:
– Ви вже були в Замку?
Це не подіяло, бо вона відповіла:
– Ні, але хіба не досить того, що я стою тут, за шинквасом?
Її марнославство було неймовірним, і, здається, вона хотіла задовольнити його саме на К.
– До речі, – сказав К., – у цьому шинку справа поставлена добре.
– Це дійсно так, – погодилася дівчина. – А починала я з догляду за худобою в заїзді «Біля мосту».
– Цими ніжними ручками? – сказав К. напівпитально і сам не зрозумів, чи він просто хоче підсипатися до неї, чи справді вона його зачарувала. Її руки дійсно були маленькі й тендітні, але їх можна було б назвати й слабкими та невиразними.
– Тоді ніхто на це не зважав, – сказала вона. – Та й зараз…
К. подивився на неї запитально, але вона похитала головою і не хотіла говорити далі.
– Звичайно, – сказав К. – У вас є свої таємниці, і ви не будете їх відкривати комусь, кого знаєте якихось півгодини і хто ще не мав нагоди розповісти, що він за один.
Але це була невчасна фраза, вона ніби вивела Фріду з такої сприятливої для К. замріяності. Дівчина витягла зі шкіряної торбинки у себе на поясі дерев’яний корок, встромила його у дірку для спостереження і сказала К., намагаючись не показувати зміни настрою:
– Усе, що стосується вас, я знаю. Ви – землемір. – І додала: – А тепер я мушу працювати.
І вона зайняла своє місце за шинквасом, куди підійшли один за одним кілька відвідувачів, щоб наповнити свої кухлі. К. хотів ще раз непомітно переговорити з нею, тому взяв із полиці порожній кухоль і підійшов до неї.
– Ще тільки одне слово, панно Фрідо, – сказав він, – Для того щоб піднятися з доглядальниці худоби до шинкарки, потрібна неймовірна сила духу, та й сам
