до нього, я визнав за необхідне побачитися з ним. Зі своїм благородним обличчям, із сивими скронями та якоюсь особливо врочистою манерою триматися, він був схожий на справжнього міністра. Коли він на прощання поклав мені руку на плече, це виглядало так, немов батько благословляє сина, відпускаючи його в жорстокий світ.
Голмс усміхнувся.
– Чудово! – вигукнув він. – Це справді вражаюче! Скажіть, любий Мак-Дональде, ця приємна інтимна бесіда відбувалася в кабінеті професора?
– Атож.
– Гарна кімната, чи не так?
– Дуже гарна.
– Ви сиділи біля його письмового столу?
– Еге ж.
– Так, що ви опинилися проти джерела світла, а його обличчя залишалося в тіні?
– Це відбувалося ввечері… Авжеж, світло лампи було спрямоване в мій бік.
– Цього й слід було очікувати. Чи звернули ви увагу на картину за спиною професора на стіні?
– Ще б пак, звісно, я помітив картину: на ній зображена голова дівчини впівоберта.
– Це картина Жана Батиста Ґреза, знаменитого французького художника, котрий жив у другій половині XVIII століття.
Інспектор слухав зовсім байдуже.
– Чи не краще нам… – почав було він.
– Ми саме це й робимо, – зупинив його Голмс. – Усе, про що я кажу, має прямий стосунок до того, що ви називаєте бірлстоунською таємницею. Це навіть можна назвати її стрижнем.
Мак-Дональд ледь помітно всміхнувся.
– Ви думаєте занадто швидко для мене, містере Голмс. Відкидаєте одну чи дві ланки у своїх міркуваннях, а тому я не можу встигнути за вами. Що може бути спільного між давно померлим художником і бірлстоунською справою?
– Одну відому картину Ґреза нещодавно на аукціоні «Порталіс» оцінили в один мільйон двісті тисяч франків.
Обличчя інспектора відразу ж набуло жвавого зацікавлення.
– Хочу нагадати вам, – продовжував Голмс, – що розмір платні професора Моріарті можна дізнатися вкрай легко: він отримує сімсот фунтів на рік.
– У такому разі, як же він зміг придбати…
– Саме так: як зміг?
– Продовжуйте, будь ласка, містере Голмс. Мене це дуже зацікавило. Непроста історія!
– А як щодо Бірлстоуна? – спитав Голмс усміхаючись.
– У нас іще є час, – відповів інспектор, зиркнувши на годинник. – Біля ваших дверей на мене чекає кеб, який за двадцять хвилин доправить нас на вокзал Вікторії. Але щодо тієї картини… Ви, містере Голмс, здається, якось казали мені, що ніколи не навідували професора Моріарті?
– Правильно, ніколи.
– То звідки ви знайомі з його помешканням та інтер’єром?
– А це вже зовсім інша річ. Я тричі побував там без запрошень, двічі під різними приводами очікував його й ішов ще до його повернення. А втретє… Ну, про той візит не буду поширюватися перед офіційним представником карного розшуку. Скажу лише, що того разу я дозволив собі переглянути його папери. Результати були зовсім несподівані!
– Виявили
