діти кинулися навтьоки.
– Мій сад – це моя власність, – мовив Велетень. – Це мусить розуміти кожен, і лише я маю право тут розважатись.
І він обгородив сад високим муром, а на воротах почепив табличку:
Це був дуже себелюбний Велетень.
Бідолашним дітям тепер не було де й побавитись. Вони спробували гратися на дорозі, але там було повно пилюки і гострого каміння. Після шкільних занять вони приходили під високий мур і згадували чудовий садочок, що лежить там, за цим муром.
– Як там було гарно! – зітхали вони.
Потім настала Весна, розквітли квіти і заспівали птахи. Лише в саду Велетня панувала Зима. Пташки не хотіли співати там, де не чутно дитячого сміху, і дерева забули розцвісти. Тільки одна малесенька квіточка якось визирнула з трави, але, побачивши суворий напис на воротах, пожаліла бідних дітей, знов сховалася в землю і заснула. Єдиними, хто щиро тішився з цієї історії, були Сніг та Мороз.
– Весна забула про цей сад, – гукали вони, – і ми житимемо тут весь рік!
І Сніг укрив зелену траву білою пеленою, а Мороз посріблив дерева.
А потім вони запросили до себе Північний вітер, і він не забарився прийти. Закутаний у хутро, він весь день шумував у саду і позбивав з даху димарі.
– Чудова місцинка, – ревів Вітер, – ану, запросимо сюди ще й Град!
Прийшов і Град. Він щодня три години поспіль тарабанив у дах замку, поки не зірвав усю черепицю, а потім почав вихором кружляти по саду. Він був у сірому вбранні, а його подих був холодний, як лід.
– Не розумію, що це за пізня Весна, – бурчав Себелюбний Велетень, дивлячись у вікно на свій холод-ний білий сад. – Сподіваюся, погода ще зміниться.
Та Весна не прийшла, не настало й Літо. Осінь принесла щедрий врожай у кожен садок, оминула тільки сад Велетня.
– Надто вже він себелюбний, – сказала Осінь.
І тому тут завжди була Зима, і лише Північний вітер, Град, Мороз і Сніг кружляли у танку поміж дерев.
Якось уранці, ще лежачи в ліжку, Велетень почув прекрасну музику. Мелодія була напрочуд гарна, і він подумав, що, мабуть, десь поблизу проходять королівські музиканти. Насправді то співала маленька коноплянка під самим вікном. Проте Велетень так довго не чув пташиного співу, що ця проста пісенька здалася йому найчарівнішою музикою у світі. І Град припинив свій буремний танок, і стихло ревіння Північного вітру, і чудові пахощі полилися у відчинене вікно. «Мабуть, Весна таки прийшла», – подумав Велетень, скочив з ліжка і визирнув надвір.
Що ж він побачив?
Перед його зором постала дивовижна картина. Діти пробралися до саду крізь дірку в паркані і повилазили на дерева – на кожній гілці, куди не поглянь, сиділо якесь маля! А дерева так зраділи, побачивши дітей, що вмить розквітли – і лагідно схиляли віти до дитячих голівок. Пташки з веселим щебетом пурхали довкола, і квіти, ніби сміючись, визирали з густої трави. Усюди було прегарно, і лише в дальньому кутку саду ще панувала Зима.
