полюбив цього хлопчика найбільше, бо той поцілував його.
– Ми не знаємо, – відповіли діти. – Він, мабуть, пішов.
– Скажіть йому, нехай приходить завтра, – попросив Велетень. Але ніхто з дітей не знав, де живе цей хлопчик, і ніхто не бачив його раніше; і Велетень дуже засмутився.
Щодня після уроків діти приходили гратися з Велетнем. Але того хлопчика, якого Велетень так полюбив, серед них не було ніколи. Велетень був добрим до всіх дітей, проте дуже сумував за своїм малим другом і часто про нього згадував.
– Як би я хотів його побачити! – говорив він.
Минули роки, Велетень постарів і занедужав. Тепер він більше не міг гратися разом з дітьми. Сидячи у великому кріслі, він дивився, як вони бавляться, і милувався своїм прегарним садом.
– У мене багато чудових квітів, – казав він, – але діти миліші від усіх квіток.
Одного зимового ранку, вдягаючись, він поглянув у вікно. Тепер він любив навіть Зиму, бо знав, що Зима – це просто сон Весни, коли квіти спочивають. І, поглянувши у вікно, він здивовано протер очі, а тоді глянув ще раз.
Та й було чому дивуватись! Дерево в дальнім кутку саду стояло уквітчане білим цвітом, а гілки в нього сяяли, мов золоті, і хилилися під вагою срібних плодів. А під деревом стояв малий хлопчик, якого так любив Велетень.
Не тямлячись з радощів, він вискочив надвір, пробіг по траві й кинувся до хлопчика. Та щойно він ступив ближче, лице його затьмарилося гнівом і він спитав:
– Хто насмілився тебе поранити?
На долонях хлопчика були дві криваві рани від цвяхів, і такі самі рани були на обох його ступнях.
– Хто насмілився тебе поранити? – закричав Велетень. – Скажи, і я візьму великий меч і вб’ю його!
– Ні, – відповів хлопчик. – Ці рани завдала Любов.
– Хто ти? – насилу промовив Велетень, і дивний страх обійняв його, і він впав на коліна перед дитиною.
А хлопчик усміхнувся й мовив:
– Колись ти дозволив мені гратися у твоєму саду, а тепер я візьму тебе у свій сад, що зветься Раєм.
І коли діти знов прийшли до саду, вони побачили, що Велетень лежить мертвий, а осяйне дерево ронить на нього свої білі квіти.
Відданий Друг
Н астав ранок, і старий Водяний Пацюк вистромив носа зі своєї нори. Очі в нього були блискучі, мов ґудзики, вуса – сірі та жорсткі, а довгий хвіст – наче чорна гумова палиця.
Поруч хлюпалися у воді малі каченята, схожі на зграйку жовтих канарок, а їхня мати – сніжно-біла качка з червоними лапами – вчила їх пірнати вниз головою.
– Вас ніколи не приймуть до шляхетного товариства, поки ви не навчитеся стояти на голові, – твердила вона і пірнала знову та й знов, щоб показати їм, як це робиться. Проте малеча пропускала її слова повз вуха. Каченята були надто малі, щоб зрозуміти, як важливо бути прийнятим до шляхетного товариства.
– Що за капосні діти! – пирхнув Водяний Пацюк.
